Пастка правди

|10|

Мені ще ніколи не доводилось боятись померти. Цей страх, якій оволодів мною, наповнив всі жили вен, надаючи тілу екстреного адреналіну. Це було нове відчуття, яке   лякало мене так, що жили в венах завмирали. Я була репортером і знала, які жахіття стаються в темряві, що аварії не завжди випадкові, що багато чого вирішують гроші і,врешті решт, світ не чудесний, як малюють в дитинстві. Але все одно була налякана. Знати і писати про це, ніяк не було схоже, як опинитись в цьому особисто.

— Біжи в ліс, не обертайся. — Власний голос чоловіка вивів мене з задуму. Я зляканими очима дивилась на нього, як він вичікував чогось або когось. З авто так ніхто і не вийшов. Я взагалі не розуміла, що відбувається і на кого полюють.

— Якщо хтось за мною поженеться? — мій голос було не впізнати, на стільки він був млявий і невпевнений.

— Тримай. Гадаю, ти знаєш, як їм користуватись, — він дістав з кобури, яка була причеплена до його штанів, пістолет і протягнув його мені. Я схватила його без роздумів, бо тепер мала чим захищатись. Я була здивована тим, що він довірив мені зброю. Ось так просто, задля моєї безпеки, він віддав те, чим я могла скористатись проти нього. Але ми обидва знали, що цього не станеться. Я прагнула правди більше, ніж збігти від чоловіка.

— Гаразд, — я намагалась приборкати свій страх, взяти його під контроль. Коли я поклала руку на ручку двері, то відчула його руку на своєму лікті. Я глянула прямо йому в очі, ловлячи збентежений погляд.

— Не зволікай, — я на підсвідомому рівні зрозуміла, що він мав на увазі. Я лише кивнула перед тим, як вибігти з авто. Я не знала, чи буду спроможна натиснути курок, розуміючи, що завдам комусь шкоди.  Що це може забрати чиєсь життя моїми руками. Я намагалась не думати про це, бо гадала, що в вирішальну мить струшу і не зможу цього зробити. 

Голова ще досі побалювала після зіткненя. Але я бігла щосили, аби мене не спіймали. Я боялась обертатись, зустрітись зі страхом в обличчя. Гілля дерев дряпали моє оголене тіло. Я чула, як лунали постріли.  В голові виникали питання, як це не помічають інші, які проїжджають повз? Невже ніхто не викличе поліцію, побачивши аварію та перестрілку? Невже світ справді котиться в прірву і люди стали байдужими та втратили почуття співчуття і справедливості ?

Я бігла далі і вже менш була впевнена, що Кріс зможе мене знайти, що зможе появитись вчасно, запобігти моєї смерті. Думки, що я стала покладатись на чоловіка, який використав мене, як хвойду, шкрябали мене з середини. Я відчувала біль, як фізичний від бігу, так і моральний.  Якщо би це показували по телевізору, то скоріше це був би трилер, який я ненавиділа.