Заграва нового світу

Розділ другий

Насправді мені не подобаються перебільшення. Це все ще був Зорян. Це були його очі, з таким унікальним для європейця розрізом та нахилом. Але вони були червоні. І це було не через сльози, що в них стояли. Рука, яка затинала мені рота також була його рукою, але тепер, через порваний рукав стирчали маленькі згірки. Вся його шкіра потемнішала і була вкрита такими ж самими згірками. Його зріст став менше? Ні... на спині в нього був горб, точніше, його спина викруглилась.

- Тільки не кричи, будь ласка, – він повільно забрав руку. Юльця теж виглядала дивно. Її вушка видовжились, на їхніх кінцівках красувались пухнасті китички. Мені здалось, що я дивлюсь якийсь, змодельований штучним інтелектом витвір фаната жанру «звіролюдей». В неї справді були вуса і великі кігті на пальцях, які ніби розпухли, а за спиною був чорний та довгий хвіст.

- Вам терміново треба до лікаря! – виголосила я. Юльця закрила обличчя руками й знов заплакала.

Юльця... скільки разів ми, обіймаючись сміялись чи плакали. Невже не знала ти моїх почуттів? Невже твої були сильніші?.. Плентаючись вулицями, я, все ж таки потрапила додому.

- Бабуню! – кинулась я в обійми.

- Бажано...

- Що?

- Твої батьки застрягли через карантин.

- Га?..

Батьки Ігоря викликали для сина швидку, коли побачили в ньому зміни. А через нього вийшли й на Катрусю, Юльцю та Зоряна. Я теж пройшла перевірку. Змін в мене не було ніяких, тож відпустили. По тому, що відбувалось, я зрозуміла, що мої друзі не єдині, хто змінився. Карантин. Якби справа була в тому, що вони проковтнули щось мутагенне в кабінеті, тоді, зрозуміло, чого в мене не було ніяких змін. Але вони були не єдині! І от тепер, мої батьки теж на карантині! Тоді, останнього разу, мої батьки теж не включили відеозв'язок. Вони сказали, що вже не дозволяють. Хоча, що ми могли таємного побачити? Їх кімнату? Вони понад рік жили на місячній станції. На ранок, бабуня поїхала до місцевого відділення Центру місячних станцій, і от...

- Мені страшно,- прошепотіла я і заплакала.

- Ну чого ти, чого, не плач, люба.

У своїй кімнаті я замислилась. Я теж можу перетворитись. Що буде з батьками? Що буде з друзями? Чи зможуть це зупинити? Чи відчувала я страх? Ні... Зорян був з іншою і вони явно не в шахи грали наодинці. Чи відчувала я розпач? Ні... Це був жаль за тим, що не збулось. Це була туга, яка нила в серці. Журба, яка, чомусь, не викликала сліз.