Заграва нового світу

Розділ дев'ятий

Так, мені знов вдалось побачити їх. Навіть пруги облич. Гарні та ні, чоловіки й жінки, тварини, гори, трава — всі ми були частиною одного світу. Здавалось,  лише зроблю крок і, навіть розплющивши очі, залишусь з ними. Але звук тривоги змусив мене перервати сеанс. Все ще відчуваючи себе десь там, далеко, я змусила себе встати. Якесь відчуження бриніло в серці, але мала збиратись.

— В нас досить дивний виклик, — розповідав очільник команди,  — видозмінені, після шкоди, якої заподіяли на головній вежі, втікали від автоматичної охорони. І їм це майже вдалось.

— Знов систему надурили, — пхикнула Катруня.

— Так, але потім дещо сталось. Що саме не зовсім зрозуміло, але вони опинились під завалами.

— Живі?

— Так... Це й дивно, бо робот системи сканував, що вони... розчавлені.

— Зорян? Ти теж приїхав?

Поки працювала команда з підготовки, нам довелось чути гучні стогони. Складка на лобі Зоряна не розгладилась, коли він повернувся до мене: « Чуєш? Кричить не одна людина, я маю на увазі, що ніби вони кричать по черзі. Боюсь, сталося те, про що я казав тобі, це найгірше з того, що могло статись...»

— Тому ти приїхав?

— Ні, я просто подумав, що хтось має витримати гору, якщо все піде не за планом.

Машини й апаратура працювали, готуючи вхід. Юльця, кинувши оком на нас, зробила крок уперед: « Якщо я вже тут, піду туди.» Мить, і Зорян рукою зупинив її: « Ні. Піде Бажана.» Мабуть, я дуже зблідла. Я й справді не очікувала цього. Думала, що його  «приймати участь в операції», це ось так стояти біля пульта, координуючи інших. Але хіба він не правий? Я тут хто? Не королева ж... Я кивнула іншому оператору і підійшла.

— Зорян, в неї нема достатньої підготовки та й сили фізичної обмаль. 

— Зараз це не головне. Якщо почнемо застосовувати до гори механізми або лазер, вона зробить з нами те саме, що й з тими, кого вже поховала в собі.

— Що?

— Гора розмовляє зі мною. Природа, якою ми нехтували, більше не дозволить чинити з нею так.

Він підняв мою голову та заглянув в очі: « Хіба не чуєш, як вони кричать? Кричать в середині твого серця?» Я вкрилась мурахами й кивнувши, закрила очі. Літанія видозмінених бриніла в моїй голові, моєму серці та, мабуть, душі. Прагнення поєднатись з ними, щоб втішити та допомогти, піднялось десь з середини живота, вирвалось назовні і ми, бо Зорян міцно тримав мене за руку, опинились всередині. Зорян накрив мене собою, те щось, що перемістило нас, згасло. Я зрозуміла, чого саме не вистачало мені, коли практикувалась. 

Звідки він знає все це? Як може розмовляти з водою й горами? Чому всі підкорюються йому?

Поступово Зорян розчистив шлях для нош. Мені здалось, що я стою ніби на битій порцеляні, змішаною з глиною. З жахом я починала розуміти, що то є люди, а побачивши, як Зорян тупцює по чиїйсь ключиці, втратила свідомість.

— Знов не покликав лікаря...

— Немає потреби. Хіба ще не зрозуміла наскільки сильною ти є? Органи та кістки можна зробити штучні, можна навіть добавити краси або сили, але того, що є в тебе — поки що більш ні в кого нема. Це просто жіноча звичка. Наступного разу, якщо стане огидно, просто перемістись туди, де зручно.

Зорян гладив мене по долоні, дивився в очі та усміхався. Моє серце тріпотіло, але я забрала руку.

— Мені вже краще, йди, в тебе вочевидь багацько справ деінде.

— Проганяєш мене? Добре, тоді піду.

Катрунька та Юльця увійшли до кімнати.

— Як ти?

— Вже все добре.

— З постраждалими теж не все так погано. Ти... їсти хочеш?

— Ви чогось не договорюєте?

— Ходімо поїмо.

— Всі ці лагідні усмішки не здатні приховати сум'яття на ваших обличчях. 

Катруня стала роздивлятись візерунки на простирадлі, а Юльця якось розгублено мовила: « Навіть добре, що ти втратила свідомість так вчасно. Вони дійсно були розчавлені, та все ж  —  живі...»

Ми їли мовчки, але в залі був увімкнений екран з новинами. Катря схотіла вимкнути.

— Стривай! — попросила я, — Недобре мені завжди втікати від дійсності. Хочу знати, що відбувається.

— Нічого доброго, — пробурмотіла Юльця.