Поцілуй мене на добраніч

ІІІ

Сонячні промені грались на її блідому лиці. Русяве волосся здавалось золотистим, наче колоски пшениці в чистому полі. Юля відкрила свої карі очі, вони були дуже стомлені, які в поєднанні з її худощавим лицем надавали їй хворобливого виду. Першим ділом вона провірила телефон в надії побачити там цей заповітний звінок або хоча б маленьку смску з словами "живий". Але телефон мовчав, знову ні одної звісточки від Максима. Від цього хололо на душі, тіло стало таким важким. Левде вставши, вона поволі пішла на кухню випити каву і нагодувати малесеньке кошеня, яке залишилось єдиним проблиском чогось хорошого.

Аромат кави заповним всю кімнату, за вінком щебетали пташки. Кошеня терлось об її ногу і муркотіло, але це більше не приносило радості. Хто б міг подумати, що в такій невисокій і тендітній дівчині могло поміститись стільки смутку і відчаю. А як тут не сумувати? Немов половину душі вирвали з грудей і відправили кудись на схід.

Юля взяла кружку з кавою і пішла на балкон. Окутавшись одіялком, вона попивала каву і намагалась трошки розслабитись в тишині. Та куди там, спогади вирували в її голові. Закривши очі вона просто окунулась в це марево:

Вона біжить попрощатись з коханим, який з хвилини на хвилину має вирушити на схід. Ця зустріч очима, він біжить їй на зустріч, палкі обійми,поцілунки сльози. Всі немов пропали навколо, лише вони.
"Максим, тримай, цей хрестик був зі мною з народження, - руки тремтіли, в голосі було відчутно тривогу, - Не знімай ніколи, чуєш, бережи себе, заклинаю! Бережи! Я ж не зможу без тебе! ". Вона впала на коліна, сльози лились як в малої дитини. Задихаючись вона обіймала його чимдуш. Говорять, нема трагічнішої історії ніж "Ромео та Джульєтта" , та хіба вона зрівняється з тими почуттями і трагедією, коли на війну відправляють твою рідну душу?

Максим до останнього тримався, але хіба це можна сховати? Думки що вони бачаться можливо в останнє стали йому в горлі і нестерпно душили.
"Прошу не плач, кохана моя, не плач, мені так важко" - стиснувши її в обійми він вдихнув запах її волосся. "Я вернусь, не бійся, я буду рахувати дні, я буду писати кожен день, не переживай. Дурненька моя, не плач, згадай як ми дітьми грались біля тої верби, що над річкою. Пам'ятаєш, як я вперше там зізнався тобі в коханні? Памятаєш, як ми лежали під нею і дивились на зорі? Ти ще говорила що в кожного є своя зірка, яка сіяє над ним, спостерігай за своєю зорею, від сьогодні біля неї буде і моя. Я буду завжди поруч."

Здавалась ця розмова тривала мить, а потім як в тумані: мотор машини, крокуючі маршем солдати, плач, гімн і все... Він поїхав...

Юля відкрила очі, вони були повні сліз. Їй хотілось сховатись під одялом, від всіх, від цілого світу. Бездна невідомості пожерала її. "Лиш би живий, лиш би живий..."- майже безвучно шептала вона крізь сльози, обнімаючи кошеня. "Я би все віддала, лиш би ти вернувся цілий і здоровий, хай будуть прокляті хто почав цю війну... Як ти там, душа моя?"