Поцілуй мене на добраніч

IІ

Сонця не було видно уже декілька днів, над величезним напів опаленим полем вирував сильний вітер. Ще пів року тому замість цього чорного поля був гарний сосновий ліс, але часті обстріли не дали йому ні одного шансу, все вигоріло вщент. Над цим сумним видом кружляли круки, вони шукали здобич, та даремно, їжі для них уже не було давно.

Десь на окраєні цього поля, в окопі, спав той хлопчина, в цій же темно-зеленій формі, обіймаючи автомат. Макс нарешті зміг трошки поспати, вже пару годин не було чути обстрілів, земля перестала здригатись чи не вперше за декілька діб. Сьогодні він заступив на нічну зміну. Поруч в окопі було трошки води і їжі. Стояла гробова тишина навколо, лиш де не де могло пробігти якесь маленьке боже створіння. Найжахливішим і в той самий час найсумнішим було те, що кожному солдату, який йшов в нічну варту надавалась маленька граната, щоб в разі нападу ворогів не попастись живим в полон. В Максима така граната була біля серця. Кожен раз коли він приходив на це місце в голові милькали страшні думки і картини. Нікому не хочеться помирати. Оглядаючи свою територію , Максим шептав молитви, просив Бога помогти йому в цей тяжкий час, стискаючи в одній руці хрестик, який подарувала перед відїздом його кохана, а в іншій автомат, який мав би спати йому життя, або в іншому випадку відтянути час щоб попередити своїх побратимів про ворога. Два місяці пройшло, його небуло вдома вже два місяці. День за днем він мріяв про повернення додому, про сон в теплому ліжку, про смачну вечерю, про кохану. Він стільки ше б хотів зробити, лиш би вернутись.

Скажу я вам, що сон і окопі не одна із найприємніших речей в таку пору, холод і перші заморозки пробирали до кісток. Ніякого способу зігрітись не було. Пічки їм не дістались, так як вони були вже тиждень в оточенні, а вогонь міг би здати їхні позиції. Тому спати годинку-дві було просто нереально. Щось затріщало в кущах, Максим зірвався на ноги з криком "Стій, хто іде?!". Але у відповідь він нічого не почув, напевно якась тваринка шукала шось поїсти. Серце калатало, немов хотіло вискочити із грудей. Він був тут зовсім один, до блок посту було кілометрів зо два. Озирнувшись навколо, він гірко зітхнув і дістав пачку сигарет із кишені. Залишилась всього одна штучка, присівши на холодну землю окопу він закурив. Це все здавалось йому таким нереальним, ніби це сталось не з ним.

Хіба люди не дурні по своїй природі? Хто придумав ці війни? Зброю? За для чого? За для клаптиків паперу, яких називають гроші? Хіба якийсь нещасний папірець вартує життя людини? Хорошої людини? Яка має принципи, цілі в житті, яка могла б зробити стільки прекрасного в цьому безглуздому світі? Багатим все мало, їх війна не чіпає, вони з того мають вигоду, яке їм діло до простих людей? До простих, душевних людей, які ще не продали свою душу за клаптик паперу. А вони направді не просто люди, вони ангели. Поки ми спимо, вони нас оберігають, оберігають наш сон, наші мрії, наше життя. Героям Слава!