Поцілуй мене на добраніч

IX

Нам завжди здається що
все ще попереду, що перед нами ціле життя протяжністю з безкінечність, з міліонами доріг, правильними і неправильними рішеннями. Зараз ми не берем це до уваги, але нікому не відомо скільки буде тривати його безкінечність. Дуже важливо говорити і робити те, що відчуваєш, бо другого шансу не буде. Ніколи... Цінуйте те, що вам дано, керуйтесь серцем, розум не зробить вас щасливим, здатність відчувати важливіша за ніби то правильні чи неправильні рішення. Робіть те, що відчуваєте і будьте щасливими... Зараз, а не потім, бо це "потім" можливо і не настане...

У тісному кузові невідомого автомобіля ,в крові ранені і навіть безпритомні , їдуть кудись наші герої. Стомлені пошарпані руки від війни - зв'язані тугою мотузкою, яка обвила їхні кінцівки, як величезна гадюка, завдаваючи нестерпного болю. Темно-зелений бризент, який накривав кузов, розвивався на вітру і нестерпно поскрипував, що аж врізалось в вуха. Було чути стони хлопців від різних ран, отриманих під час обстілу. Картина моторошна: десять дужих чоловіків посністю в крові, яка сочилась із їхніх тіл. Яскраво багряні плями були повсюди: на військовій формі, на стомлених, забруднених лицях героїв, на підлозі та стінах, такий вид не для слабонервних.

Серед всіх наших полонених вирізнявся "Батько": високий огрядний чоловік з виднілою сивиною і розкішними вусами. Його стомлені сіро - зелені очі були без каплі надії, можна навіть сказати , що це була приреченість. Знесилене, окровавлене обличчя комбата не видавало емоцій, він чудово розумів, що туди куда їх везуть, зустрічати з квітами точно не будуть, але був змушений тримати це при собі, щоб не посіяти паніку серед побратимів, які залишились живими. Опустивши свій погляд на бійців, Батько, офіцер прикордонних військ, який пройшов афган, розумів, що потрібно любою ціною вберегти життя своїх "синів", тому перше що він зробив - це дав настанову:

- Дорогі браття! - хриплий голос ледве дрижав.

Молоді напів живі хлопці підняли свої погляди на нього, все що їм було зараз необхідно - це пару підбодрюючих слів, так як моральний стан їх не можна було передати словами. Менше ніж за добу вони пережили лютий обстріл, який забрав життя їхніх двадцяти братів по зброї, потрапили в полон, витерпіти побої і зараз їдуть у невідомому напрямку, не знаючи що їх там чекає.

- Скоріш за все нас будуть катувати,- він говорив пошепки, щоб його не почули вороги,- запам'ятайте одну річ, яка вбереже вам життя: ніякого героїзму, відставити! Чуєте мене? Ви ітак всі герої! Не побоялись взяти зброю в руки і піти на фронт за нашу неньку, за наші сім'ї, за мирне небо над нами! Тому я вас дуже прошу, говоріть те, що вони хочуть почути та не здавайте наших побратимів. Занадто багато нас полягло... Помоліться, сини мої, за наших загиблих товаришів і за кожного з нас, тепер все в руках Бога... - світлі очі наповнились сльозами, в думках майоріли думки про сім'ю: про дружину і двох дітей, які чекали його вдома, найбільш в світі йому хотілось на останок почути їх голоси, хоча б голоси... Розумієте? Здається що це такий дріб'язок, яле яку ціну він набуває в такий тяжкий час, здавалось що це найважливіше в світі. В такі моменти забувається весь біль в тілі, який нестерпно пронизувала Батька, неушкодженим з під обстрілом не вдалось нікому вибратись.

Максим уважно слухав свого командира, хоч в очах все розпливалось, а в вухах вирував пронизливий дзвін, на хвилину йому здалось, що тіло не слухається. Осколок від граду попав йому в передпліччя та праву ногу. Та від шоку хлопчина навіть не відчував болю, якби не тепла кров, яка стікала з його ран, він би й не замітив цього. Оглянувши все навколо, він побачив тіла побратимів в калюжі червоної рідини: хтось лежав непритомний, а хтось взагалі віддав душу Богу. Жах охопив хлопця, вони попали в полон і їдуть у невідомість. Що тепер з ними буде? Ще б секунда і хлопець би закричав, чи то від болі, чи то від розпачу, але роздався чийсь голос:

- Без паніки, Макс,- пошепки сказав Батько, - мовчи, бо непереливки будуть всім. Нас ітак залишилось мало...

Паніка вирувала в очах бійця, він про себе перерахував всіх хто з ними їхав. "Нас залишилось всього 10 із 30 людей". Від цієї думки волосся стало дибки. "Виходить всі інші полягли, БОЖЕ!!!" Біль розривав його на маленькі куски, серце хотілось вирватись з цьої пастки, це не вкладалось в голові, всі його побратими, який за невеликий відрізок часу стали йому немов рідними , полягли. Що буде тепер з тими, хто залишився живими?..

Здавалось цей автомобіль їде цілу вічність, але враз вона зупинилась і в кузов машини потрапило світло - зняли брезент. Дуло автомату дивилось нашим героям в обличча...

- Ну всьо, прієхалі, виходім по один и лицом в пол!