Поцілуй мене на добраніч

XII

І знову темрява навколо - нашому герою зав'язали очі. Тяжке, стомлене тіло ледве передвигалось по вузьких коридорах, було відчутно присутність чужих озброєних людей, запах пороху від зброї неприємно разив в ніс Батьку. Здавалось вони йшли вічність, якісь незрозумілі повороти та сходи, лише підштовхування вперед і грубі голоси. Вони про щось спілкувались на незрозумілій для нього мові. Аж раптом сепари зупинились, пронизливий скрип дверей дзвенів в вухах. Яскраве світло разило очі, чорні плями вітали навкруги, та згодом Батько побачив простору кімнату з столом по середині, за ним сидів непримітний чоловік з шрамом на правій щоці. На самому столі стояв пістолет та якийсь стус паперів. Стіни приміщення були світлі, на них були указові картини, скоріше за все вони знаходились в кабінеті колишнього СБУ або якоїсь військової установи, але чужий прапор на стіні свідчив, що від нашої неньки тут не зосталось нічого.

Хто б міг подумати , що так все обернеться? Два роки тому можна було спостерігати, як ідея і народ змінили історію нашої держави. Ми вірили, ми боролись, ми перемогли. Та чи можна це назвати саме перемогою? До влади прийшли нові люди, на яких ми покладали надію, з "щирими" посмішками та багатообіцяючими словами - вони зрадили свою націю. Не встигли ми оговтатись від кривавих подій "Майдану", де знищували патріотів, як в дім прийшла війна. І хто знов попав під "роздачу"? Наші молоді хлопці, наші патріотично налаштовані люди, так - так, знається мені , що це не просто збіг обставин, це геноцид волелюбних та чесних людей, в яких є поняття: "ідея", "правда", "чесність", "Україна", людей, якими не можна керувати, як стадом худоби. Напевно це не війна, а лише домовленість між сторонами, де одна країна знищує своє сміття, а інша - свій прекрасний цвіт...

Відчувши тяжкі руки на плечах, батько сів на старий дерев'яний стілець, легке поскрипування порушило мертву тишину. Зав'язані руки давно вже затерпли і трохи поболювали, а ноги взагалі не відчувались. Холодні очі чоловіка напроти просто в'їдались в нашого понівеченого офіцера. Незломний Батько сидів з кам'яним лицем, прекрасно розуміючи що його зараз чекає, та дух військових незломний. Так продовжувалось всього пару хвилин, сепари які привели полоненого покинули кімнату і в раз лице їхнього ватажка скривилось. Кремезний чоловік ,з великим шрамом на обличчі,  підвівся з крісла та підійшов до вікна, невеликий відрізок часу він просто мовчки споглядав в далечінь. Напруга зростала в кімнаті, аж раптом :
- Сигарету?- спокійний голос ватажка заповнив кімнату.
- Не відмовлюсь - сухо відповів Батько, не зводячи очей з противника.
Діставши пачку сигарет із кишені, чоловік направився нашого військового, недовго думаючи він дістав ніж з шухлядки поруч, та все спостерігав за полоненим, хижа посмішка все не сходила з його лиця. В середині нашого воїна все похололо, один різкий рух і він буде захлинатися в своїй же крові, але це не найгірший сценарій, безкінечні каторги - єдине чого дійсно варто боятись. Та діватись нікуди, все що залишалось йому - мовчки спостерігати за ворогом.