Поцілуй мене на добраніч

ХІ

Юля розплющила очі, навколо стіни її кімнати, глибоко дихаючи, вона стиснула в руці клаптик одіяла. Це лише сон... Неприємні мурашки покрили її тіло, биття серця пульсувало в її вухах, воно було настільки голосним, що заглушував метушню за вікном.

Сьогодні був якийсь особливий день, по неприємному особливий. Щось тривожило нашу героїню, з моменту її сну і реальності пройшло всього пару годин, та вона ніяк не могла знайти собі місця. Попиваючи каву вона спостерігала за невеликими хвилями в чашці, які спричинили її тремтячі руки. Гарячі ковтки кави ставали їй поперек горла, та щось невідоме тянуло її до їхнього місця, вперше за весь цей час, Юля захотіла провідати їхню галявину з вербою біля річки. Просто піти туди, коли появиться перша зірка, закрити очі і просто видихнути всю тяжкість з душі.

***

Темнота навколо і гучний гул, наш Максим виходить з кузова машини із темною ганчіркою на обличчі, якою завязали йому очі. Як можна було догадатись вони йшли в шерензі по одному. Брудні у власній крові, герої страрались опанувати страх перед невідомістю.

Темно зелена форма сочилась багряними кольорами,а жовто- блакитні нашивки, які відірвали сволочі, валялися на землі в снігу перемішаним з багнюкою. Як виглядало те місце, куди привезли наших військових ніхто не знає, та всі добре чули, як сепаратисти щось перемовляли між собою, тяжко було розібрати їхні слова, так як після обстрілу у вухах жахливо дзвеніло, але в їхньому тоні було легко розчути насмішку. Та й в принципі крім хрусту снігу і гидких голосів було чути лише постріли, десь далеко від них, що означало до побратимів дуже довгий шлях. Але ці постріли давали надію, звучать такі слова страшно, наскільки має бути все безутішно, щоб постріли були тою краплиною, яка недозволяла падати духом, адже кожен постріл говорив про те, що не все втрачено, що наші не здаються і тримаються до кінця.

Раптово їх зупинили, яскраве світло сліпило очі - пов'язки зняли. Напроти військових стояли кремезні чоловіки кавказької зовнішності, щось говорили на російській з явним акцентом, було зрозуміло, що до слов'ян вони не мали жодного відношення. Тикаючи дулом автомату в лице АТОшників, вони розпитували хто звідки. Західних українців вони терпіти не могли, тому прийшлось брехати, це могло дати шанс вернутись додому живим. Але один із побратимів зробив фатальну помилку, сказавши що він зі Львову, секундами пізніше пролунав постріл і нерухоме тіло впало на сніг.
- Банредеровские фашисты, - плюнувши в сторону мертвого хлопця мовив один із сепарів.- одной мразью меньше.

За цим жахом спостерігали всі наші зв'язанані патріоти, в середині них все рвало і кричало, хотілось розтерзати цих почвар влосними руками, та зробити хоть щось вони не мали змоги. Батько стояв непорушний,як скала, але навіть у такої людини із стальними нервами,очі наповнились сльозами. Картина моторошна: бризги крові розлетілися по всюду, теплі бордові карпі сповзали по лицю бідного бездиханного хлопчини і лише жах в його очах застив на віки.

Зібравши волю в кулак комбат вийшов зі строю і хотів вести переговори з цими нелюдями, як- не-як, а тіло потрібно було передати рідним, щоб вшанувати пам'ять героя, розраховувати на честь цих людей не можна було, так само нехотілось, щоб його просто закопали, як собаку, та сильний удар в потилицю звалив його з ніг.

- Тебе никто, тварь укропская, слова не давал. Уведите их в подвал, к раненым - врача. Скоро прийдет репортер, надо привести их в порядок, а перед этим еще и допросить.

- Двигаемся, чего разлегся. - з голосним хохотом мовив їх невідомий до Батька.

Холодні та вогкі стіни підвалу нагнітали , світла тут не було, та перед очима все був той вистріл і смиренне тіло, яке в мить впало на землю і яскравим кольором заповнило сніг. Як же хотілось щоб це був лише страшний сон. Тяжко передати ті всі емоції які вирували в серцях. Пастка, за ними ніхто сюди не прийде, залишені на призволяще, дорослі чоловіки не можуть нічого зробити в цій ситуації, вдома їх чекають рідні, які скоріш за все їх так і не дочекаються, їхнє життя в руках ворога, який їх і за людей не сприймають, скільки каторг їх чекає, та вони будуть триматись до кінця, це без сумніву, це наша гордість, наші незламні герої.

Пронизливий скрип роздався із сторони дверей. Яскравий промінь світла наповнив тісне приміщення.

- Кто здесь командир? На допрос!