Поцілуй мене на добраніч

ІV

Туман приліг на темне поле, чорні обриси неба почали поступово міняти свій відтінок. Ранок вже близько. Хто зна скільки героїв полягло за цю ніч,скільки матерів не дочекаються своїх синів, скільки дітей залишаться без батька... На мить здавалось, що це душі покидають тіло, піднімаються над полем і ринуть на небеса. Виглядало моторошно, від такого волосся ставало дибки.

Табір героїв знаходився поруч з невеликим лісом. На невеликому просторі знаходилось пару палаток, які зливались з ланшафтом природи. На них майоріли прапори з різними закликами. "За рідну землю, за рідних"- це були не просто слова, в цьому булось щось більше за життя.

По рації передавали якісь координати, хлопці з виснаженими обличчями щось обговорювали і знервовано курили. З усіх сил вони старались триматись і не падати духом. На жаль ніякої підтримки зі сторони рідних вони не могли отримати, так як будь яка спроба вийти на контакт з ними відсліджувалась ворогом і могла стати фатальною для всіх.

"Хлопці, сьодні в ночі ми втратили двох героїв" - зібравши всіх сказав комбат. Старший чоловік з видною сивиною не міг стримати сліз. "Герої не вмирають! Вмирають вороги" - вигункнули всі як один.
"Під час розвідки ворожих позицій ми потрапили в засідку, таке враження, що нас там чекали" - сказав один їз хлопців, який чудом зміг вибратись звідти. Він був весь в крові, ворожа куля потрапили йому в плече. "Їх було чоловік з двадцять і всі не словянської зовнішності"- тремтячим голосом промовив солдат,- "шахтери, блін, невідомих шахт Китаю " - сарказм тут сприймався краще за будь-які ліки.
"Здається мені, нас здає наше ж керівництво, від тепер ми будем самі по собі"- з гіркотою мовив комбат з позивним "Батько". Таке прізвисько він отримав за свої заслуги перед хлопцями, для них він був не просто командиром, він турбувався за кожного солдата, наче за власних синів, всі рівнялись на "Батька". Не раз він спасав їх від пуль, його не страшили обстріли, без найменшого сумніву він би пожертвував своїм життям за ради інших.

Максим був розбитий, один із полеглих героїв був його хороший друг, в якого вдома залишилась дружина і двоє маленьких дітей. В середині все розривалось, хотілось кричати. Він зжав автомат , в голові все помішалось : злість і розпач запанували хлопцем. "Ми маєм відомстити за побратимів! Це не зійде просто так їм з рук!"- зірвався з місця він.
"Відставити!"- спокійним голосом сказав "Батько",- "Я вас всіх прекрасно розумію, мені так же важко як і вам, але не забувайте для чого ми тут, те що ми зараз підем на штурм і поляжем - буде лише на руку нашим ворогам." - він чудово розумів, що хлопці деморалізовані. З усіх слил комбат старався підтримати хлопців. "Нам ще випаде шанс відомстити, а поки давайде вшануєм пям'ять полеглих". Наступила тишина...

Сонце сідало за обрій, небо було як ніколи чистим. Здавалось ні що не може порушити цю ідеальну красу і непорушну тишину. Як в раз, в далечині, роздався звук запалу установки Град. Небо загорілось вогнями, земля здригалась. Напевно так виглядає кінець світу...
"Всім в укриття!"- несвоїм голосом закричав "Батько".
Через пару секунд "небо впало на землю"...