Поцілуй мене на добраніч

VII

Кажуть, що перед самим кінцем світу будуть великі страшні знамення на небі; море хвилюватиметься і збуриться; сум і відчай опанують людьми, так що вони тремтітимуть від страху і від очікування лиха для всього світу. В ті дні, після скорботи тієї сонце затьмариться, місяць не дасть свого світла, зірки спадуть з неба і сили небесні захитаються.

Мурашки по тілу, словами не передати той страх, який охопив незламних воїнів. Вони сиділи в невеличкому земному окопі, який був 2-3 метри в глибину і досить просторий, для того, щоб всі могли поміститись. Воно чимось нагадувало заячу нору. На підлозі була ціла купа окурків, хлопці сиділи в повному мундируванні. Великі каски спадали їм на очі, зброя тулилась до них наче любима дівчина. Земля дрижала, від цього глина сипалась їм на голову. В середині було темно, лише Батько з фонариком надавав якогось світла цьому приміщенню.
- Нам треба,якось вибратись звідси. - сказав один із хлопчин. - Давайте вибіжимо до річки, там буде хоч якийсь шанс вижити, тут ми в пастці! Браття! Ми ще надто молоді щоб вмирати!!! Не так безпомічно! Боже!!! Спаси наші душі!!! - в очах була паніка і відчай, ці слова були як крик, крик душі...

Він уже встав і хотів вибігти з укриття, як в раз дуло автомату вперлось йому в коліно. Це був Батько.

- Відставити паніку! Крім тебе тут ще 28 хлопців, куда ви зібрались бігти під обстрілом??? Подуріли??? Якщо ти зараз же не сядеш, Богом клянусь, я вистрілю. - страх його огортав в тісні обійми, він знав, якщо зараз кудись вийти з окопу, то поляжуть всі до одного. Йому не було шкода свого життя, своє вже прожито, а ось хлопці ще молоді, ще стільки всього в них попереду. Тому любими силами він хотів вберегти їх.

- Я попробую викликати підмогу, недалеко від нас, за кільцем оточення сепарів, є ще 2 блок- пости. Один за 15 км, інший за 20 . Якщо зможем простояти ще зо дві години і якщо Бог допоможе нашим побратимам пробратись до нас - скоро ми будемо вдома. - недовго думаючи Батько почав виходити на зв'язок з сусідніми товаришами.

В очах молодих солдат появилась іскра надії, але з кожною хвилиною земля дрижала все сильніше. Здавалось все марно і цей окоп скоро стане братською могилою...

-Тсх,тсх... - заскрипів радіоприймач. - Блок-пост "Донбас2" на зв'язку. Говоріть.
- Прийом, це комбат прикордогного загону Батько,ми в оточенні, по нам ведуть обстріл з граду, вогнепальної зброї і здається їдуть танки, нас 30 чоловік!! Нам потрібна допомога!!! Без неї ми всі погинемо!! Як чути ?!
-Тсх,тсх, вас зрозумів, кординати маєм, скоро вирушим на підмогу!! Тримайтесь браття! Слава Україні!!
-Героям Слава! Попередьте сусідній блок-пост, нам потрібна люба допомога! Бог з Нами! Ми вас чекаєм, дайте про@ратись тим уродам по дорозі!!! Слава Нації!
- Хе-хе-хе! Смерть Ворогам!

Настрій вирував вже досить бойовий. Але страх не полишав нікого. Напевно в кожного перед очами проходило все життя, стільки не сказаних слів, стільки не закінчених справ, а ти тут, під землею, ніби в пастці, ні зайти і вийти, над тобою вирує справжнє пекло, земля горить, стоне, пулі свистять над поверхнею, чути як в далечині їдуть ворожі танки, ох як хочеться вірити, що поспіють побратими, поборять супостатів і скоро можна буде побачити знайомих, обійняти рідних, коханих...

Батько сидів з похиленою головою, навіть в нього сльози накотились на очі, він відчував як смерть дихає їм в спину... Він подивився на своїх "синів". Лиця були стомлені і брудні від пилу, в їхніх очах можна було побачити стільки болю і приреченності, скільки світ білий не бачив... Комбат набрав повітря повні груди, поставив руку на серце, підняв очі вверх і зробив те, що надало їм стільки сил, стільки натхнення, він заспівав такі знайомі до болю слова:..

"Ще не вмерли України, ні слава, ні воля,
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці."

І тут всі як один заспівали так, що у ворогів за пару кілометрів, мороз по шкірі пішов:

"Душу, тіло ми положим за нашу свободу.
І покажем, що ми, браття, козацького роду.

Станем, браття, в бій кровавий від Сяну до Дону
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє."

Не встигли наші герої доспівати, як в раз яскравий спалах, дим, пронизвивий звук і темрява... Задрижала в останнє земля, в окоп потрапив набій...

По чорному знівеченому полю, наче чума, йдуть вороги... Топчуть прапори неньки, плюють на святі образки, зривають нашивки патріотів з їх форм.
- Смотріте, укропский лагєрь! Интєрєсно сколько свиней здесь подохло! - крикнув хтось із натовпу почвар.

- Двухсотих не трогаем, трьохсотих в плєн!

Пройшло мабуть пів години, як в раз надійшла наша допомога... Сила силенна танків, БТРів, піхоти. Та кого вона вже застала? Змучені хлопці, які ледь живі прорвались через кільце оточення не встигли...

-Браття.... Пробачте...- впав на коліна один із воїнів і заплакав... По-справжньому...

Догорав синьо-жовтий прапор, земля просочилась кровью... Побратимів вже не було...