Від себе не втечеш

~1~

- Так, так, Ніно Василівно, вдома... Ні, не зайнята. Сьогодні лише одна пара була... Оленку? Звичайно... Що Ви! Який клопіт?.. Усе буде добре, не хвилюйтеся... Так-так, до побачення! - я поклала телефон на місце.

Отже, мені потрібно забрати зі школи сусідку-першокласницю Оленку. Що ж, хоч прогуляюся, а то нудьгую вдома сама. Ні, інколи я люблю побути наодинці з собою, але сьогодні не той день.

Накинувши на плечі курточку, я вийшла з будинку. Ще яскраво світило сонце в блакитному небі, ще зеленіли дерева вздовж доріг, але вже де-не-де почало з'являтися жовте листя й інколи подував холодний вітерець. У цілому, погода була зовсім літня, хоч насправді панувала осінь. Така ніжна й рання, але осінь.

А місто жило своїм життям. Проїжджали автомобілі, пробігали люди, не помічаючи краси навколо. Я ж спостерігала за усім цим і посміхалася. Адже є так багато причин, просто щоб бути щасливою! Якийсь перехожий кинув на мене здивований погляд, а я розсміялася у відповідь. Можливо, зі сторони це дійсно виглядало дивно (у сучасному світі, сповненому проблем і турбот, не часто зустрінеш людину, яка щиро радіє життю), але мені було байдуже.

Зачарована осінню, я не одразу згадала, куди і чому збиралася, тож довелося поспішати. Швидким кроком я йшла добре знайомою дорогою. Ще б пак, майже рік я ходила нею щодня. Зараз же мій шлях пролягає зовсім іншими вулицями і веде вже не до школи - в університет. А тут я пам'ятала кожен будинок, кожне дерево, кожен кущик, і вони, здається, теж пам'ятали мене, бо зустріли радісним шелестом-шепотом.

О, якби рослини могли говорити, ми дізналися б чимало цікавого. Я не кажу за ті дуби, під якими відпочивав Богдан Хмельницький. Будь-яке дерево на своєму віку пізнало немало. Ось, наприклад, і ця красуня. Я торкнулася рукою шорсткої кори однієї з лип. Моя хороша... Вона була свідком того, як рік тому, майже в цю ж пору, я йшла на перший урок у новій школі. Згодом бачила мене веселою та засмученою, у мріях та в розпачі, з друзями і самотньою... Чомусь саме це дерево запало мені в душу, стало моїм вірним, хоч і безмовним товаришем. Під його кроною я писала вірші, його пожовкле листя заплутувалося у моєму довгому волоссі.

Я майже непомітно посміхнулася і продовжила йти. А ось і школа. Ні зовні, ні всередині нічого не змінилося. Щоправда, було на диво тихо, але це тому, що ще тривав урок. Намагаючись не стукотіти підборами, я піднялася на другий поверх і вже біля свого колишнього класу раптом згадала, що Оленка ж навчається на першому. Ось що означає "звичка". Але перш ніж повернутися, я тихо заглянула в привідчинені двері. Кабінет був порожній.