Від себе не втечеш

~2~

За вікном з тихим шелестом пролітали пожовклі листки. Жовті, червоні, оранжеві, ще кілька місяців тому вони весело зеленіли, перемовляючись один з одним, а зараз безпомічно кружляли, підхоплені холодним осіннім вітром. Нещодавно пройшов дощ, залишивши на сірому асфальті калюжі, у яких тепер відображалося таке ж сіре небо. І на його фоні майже голі вітки дерев здавалися ще більш сумними. Та все здавалося сумним і сірим: вулиці, будинки, автомобілі і навіть перехожі. Мабуть, у всьому місті існувала лише одна людина, яка в таку погоду щиро посміхалася. І це була я.

Я лежала на ліжку і тримала в руках телефон, набираючи чергове повідомлення Микиті.

"Як пройшов твій день?"

"Та як завжди, все добре, — кілька банальних слів і смайлик. — А твій?"

"Так само".

Я хмикнула, згадавши, як боялася написати йому першою. От дурепа! Тепер же ми переписувалися щодня, з кожним повідомленням дізнаючись більше один про одного і стаючи ближчими. І саме через це останнім часом ніщо не могло зіпсувати мій прекрасний настрій.

Якщо вдуматися, у цьому спілкуванні не було навіть натяку на почуття, але це не заважало мені щовечора, пишучи Микиті "Добраніч", подумки додавати "Мій коханий друже" і свято вірити, що моя любов взаємна. Недарма ж кажуть, що найміцніші стосунки починаються з дружби.

Я пам'ятала, скільки болю пережила, але ці короткі моменти щастя були того варті.

— Дано, ти знову посміхаєшся телефону. Що там таке? — поцікавилася Ксеня, коли ми вкотре сиділи в невеличкій кав'ярні, і єхидно додала: — Чи хто?

— Та нічого такого, — я поклала телефон на стіл і взяла в руку тістечко. — Чорт, всі пальці в кремі!

— Ти не змінюєшся, — розсміялася Ксеня, подаючи серветки. — До речі, не підкажеш, котра година?

Я ліктем підсунула телефон ближче до подруги:

— Поглянь сама.

— Ага, дякую, — посміхнулася дівчина, але, побачивши на екрані повідомлення, одразу спохмурніла. — Микита? Ви спілкуєтеся?

— Так, — незворушно відповіла я.

— І давно? — подруга виглядала стурбованою.

— Два місяці. Що в цьому такого?

— Це ти йому перша написала, чи він тобі? — не припиняла Ксеня.

— Яка різниця?! — вигукнула я, не бажаючи давати відповідь. — Це допит?

— Ти не відповіла.

Чорт.

— Ну я, і що? Не можна? — я встала з-за столу.

— Заспокойся, будь ласка, — Ксеня теж встала і підійшла до мене. — Ходімо прогуляємося.

Я мовчки вийшла на вулицю і покрокувала по одній з алей парку.

— Ти не знаєш, що це за людина, — порівнялася зі мною подруга, — не знаєш, на що він здатний.

— Не знаю, — я різко зупинилася й повернулася до неї. — І знати не хочу.

— Але...

— Люди змінюються! — перебила я Ксеню.

— Тільки не такі, як він, — вона подивилася мені в очі. — Дано, благаю, послухай. Ти робиш велику помилку.

— Ну і нехай, — я підійшла на крок ближче до Ксені. — Це моє життя, мій вибір, і це буде моя помилка. Моя!

Дівчина з докором подивилася на мене і просто пішла. А у моїй душі залишився неприємний осад. Я ніколи не розповідала Ксені про свої почуття до Микити. Взагалі, ми ніколи не розмовляли на такі особисті теми, хоч і вважали одна одну подругами. Між нами не було аж такої довіри, та й я знала, що її реакція буде саме такою. Але я не потребувала жодних порад і застрежень! До того ж, просто боялася, хоч і безпідставно, що Ксеня розкаже про це комусь зі своїх друзів, чи навіть самому Микиті. То був мій нічний кошмар.

Адже довгий час це кохання, перше кохання, було моєю найбільшою, найзаповітнішою таємницею, про яку не знав ніхто, крім мене. І ніколи не дізнався б, якби до рук Марійки, моєї кращої подруги і кузини, не потрапив мій телефон. Вигадувати щось було марно: за стільки років дружби дівчина безпомилково вгадувала, коли я кажу правду, а коли брешу. Та мене це не дуже засмутило, адже вона вміла зберігати таємниці. А щодо Ксені я такою впевненою не була.

Усе ж, я розуміла, що погарячкувала, і повинна була обов'язково вибачитися. У мене було не так багато друзів, щоб сваритися з ними через дрібниці.