Від себе не втечеш

~18~

Я вийшла з навчального корпусу, на повні груди вдихнувши свіже весняне повітря, коли хтось обійняв мене з-за спини:

— Привіт, мала.

— Ярко! — я з посмішкою обернулася до нього.

— Куди зібралася?

— Додому, — я одягнула рюкзак на плечі. — Куди ж іще?

— Невже хтось забув, що сьогодні ми з друзями збиралися погуляти?

Я сплеснула руками:

— Чорт забери! Дійсно зовсім вилетіло з голови.

Ярко розсміявся:

— Добре, що я вирішив тебе почекати. Ходімо.

Йти до поляни, де ми домовилися зустрітися, було хвилин десять. За всю дорогу я, заглиблена у свої думки, не сказала ні слова, хоч зазвичай говорю беззупино. Цю зміну одразу помітив Ярко:

— Дано, щось сталося?

Я махнула рукою:

— Та нічого. Це все фізика, — і, сівши на траву й оглянувшись, запитала: — І де всі?

Ярко знизав плечима і сів біля мене:

— Запізнюються. То що ти говорила про фізику?

На моєму обличчі з'явився вираз роздратування:

— Та Дмитрівна задала додому стільки задач, а я ні найменшого уявлення не маю, як їх роби...

І тут мене осяяло. Притиснувшись до друга я, мило посміхнулась і благально подивилася йому в очі:

— Зайчику!

— Ну що?

— Ти ж розбираєшся в фізиці.

Я дістала з рюкзака зошит і простягнула його Ярку. Хлопець театрально закотив очі, але зошит взяв:

— Так-с, це легко. І це теж. А це взагалі елементарно, Дано! Сором не знати. Ну тут потрібно подумати...

— То ти допоможеш? — перебила його я.

— А в мене є вибір? — запитав Ярко, ховаючи мій зошит у свій рюкзак. — Завтра все буде готово. Влаштує?

— Звісно! — я енергійно закивала головою. — Дякую.

— Одним "дякую" тут не обійдешся, — в очах хлопця зблиснула хитринка.

Я трохи відсунулася від нього:

— І що ж ти хочеш?

— Поцілунок.