Я вийшла з навчального корпусу, на повні груди вдихнувши свіже весняне повітря, коли хтось обійняв мене з-за спини:
— Привіт, мала.
— Ярко! — я з посмішкою обернулася до нього.
— Куди зібралася?
— Додому, — я одягнула рюкзак на плечі. — Куди ж іще?
— Невже хтось забув, що сьогодні ми з друзями збиралися погуляти?
Я сплеснула руками:
— Чорт забери! Дійсно зовсім вилетіло з голови.
Ярко розсміявся:
— Добре, що я вирішив тебе почекати. Ходімо.
Йти до поляни, де ми домовилися зустрітися, було хвилин десять. За всю дорогу я, заглиблена у свої думки, не сказала ні слова, хоч зазвичай говорю беззупино. Цю зміну одразу помітив Ярко:
— Дано, щось сталося?
Я махнула рукою:
— Та нічого. Це все фізика, — і, сівши на траву й оглянувшись, запитала: — І де всі?
Ярко знизав плечима і сів біля мене:
— Запізнюються. То що ти говорила про фізику?
На моєму обличчі з'явився вираз роздратування:
— Та Дмитрівна задала додому стільки задач, а я ні найменшого уявлення не маю, як їх роби...
І тут мене осяяло. Притиснувшись до друга я, мило посміхнулась і благально подивилася йому в очі:
— Зайчику!
— Ну що?
— Ти ж розбираєшся в фізиці.
Я дістала з рюкзака зошит і простягнула його Ярку. Хлопець театрально закотив очі, але зошит взяв:
— Так-с, це легко. І це теж. А це взагалі елементарно, Дано! Сором не знати. Ну тут потрібно подумати...
— То ти допоможеш? — перебила його я.
— А в мене є вибір? — запитав Ярко, ховаючи мій зошит у свій рюкзак. — Завтра все буде готово. Влаштує?
— Звісно! — я енергійно закивала головою. — Дякую.
— Одним "дякую" тут не обійдешся, — в очах хлопця зблиснула хитринка.
Я трохи відсунулася від нього:
— І що ж ти хочеш?
— Поцілунок.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Від себе не втечеш
Teen FictionЧас не лікує, якщо справа стосується кохання, і Дана переконалася в цьому на власному досвіді. Її і Микиту вже давно ніщо не пов'язує. Ніщо, крім почуттів, які хоч і притупилися, заховалися в глибині душі, але продовжували зігрівати... ні, спалювати...