Від себе не втечеш

~11~

Гра була в самому розпалі, коли в двері подзвонили.

— Я зараз! Почекайте мене, — підморгнувши мені, Яна встала з дивану.

Одразу запала незручна тиша, усі мовчки чекали повернення іменинниці, однак вона затримувалася. Між деякими запрошеними відчувалася напруга, дехто час від часу кидав на інших, та й на мене, погляди, сповнені чи то злості, чи то заздрості, чи то ще чогось. Багато з ким я не була знайома до сьогодні, однак краще дізнаватися їх у мене бажання не було. Тож я почувалася не в своїй тарілці, і мені це вкрай не подобалося.

— Ой, там, мабуть, уже вода в чайнику закипіла! Хто хоче допомогти мені зробити чай? — першою порушила мовчанку Ліна.

— Я допоможу, — посміхнулась я. — Ходімо.

Мені зовсім не хотілося далі залишатися в кімнаті, тож я скористалася першим-ліпшим шансом піти звідти. До того ж якась невідома сила тягнула мене до вхідних дверей. Ідучи на кухню, я мимоволі подивилася в той бік. У передпокої Яна розмовляла з якимось юнаком. Швидше за все, ще один гість, який прийшов її привітати. Чому ж він не заходить? Я вже збиралася підійти і запропонувати йому чаю, коли хлопець повернув голову до мене. Серце одразу почало битися частіше, а на очах зблиснули сльози... Микита! Ми навіть не привіталися — лише зустрілися поглядами, і я поспішила заховатися в кухні. Він не повинен бачити моїх сліз. Ніхто не повинен... 

— Я пошукаю чай і солодощі, а ти поки що наливай воду в чашки, — звернулася до мене Ліна, грюкаючи дверцятами кухонних шафок.

— Що? А, так, — кивнула я і тремтячими руками взяла чайник.

Думки в голові плуталися, наздоганяючи і переганяючи одна одну.

Усе ж, треба було підійти привітатися з Микитою. Тепер хтозна, що він про мене подумає. Хоча... Чому я вирішила, що він взагалі буде про мене думати? Я ж не Ксеня. Не Ксеня! Не Ксеня...

— Дано, що ти робиш?! — скрикнула Ліна.

Спогади і думки одразу розлетілися в різні боки і я, отямившись, побачила, що ллю воду повз чашку:

— Чорт! Я зараз усе приберу.

Я схопила кілька серветок, що стояли тут-таки на столі, перекинувши при цьому цукерницю:

— Та що ж це таке!

Намагаючись виправити усе, що накоїла, я зачепила ще декілька чашок і не встигла зреагувати, як одна з них вже летіла на підлогу. На щастя, Ліна підхопила її, не дозволивши розбитися.

— Давай краще я, — сказала вона, ставлячи врятовану чашку на стіл.

Я слухняно відійшла вбік і тільки спостерігала, як подруга прибирала, а потім робила чай. Коли все було готове, мені вдалося заспокоїтися, і я запропонувала покликати гостей до столу.

— Так, звичайно, — відповіла Ліна, але потім зупинила мене: — З тобою усе гаразд?

— Так, — кивнула я, намагаючись не дивитися їй в очі, — абсолютно, — і вийшла з кухні.

На порозі вітальні я зупинилася і боязко оглянула всю кімнату. Микити не було.

— Слава Богу! — прошепотіла я й, зітхнувши з полегшенням і натягнувши фальшиву посмішку, голосно запросила всіх пити чай.