Від себе не втечеш

~16~

Задзвонив телефон, але я відповіла на дзвінок в останній момент, насолоджуючись мелодією, яку поставила спеціально, коли дзвонить Ярко.

- Привіт, не зайнята?

- Привіт, ні, - я закрила підручник, по якому щойно готувала доповідь. - А що?

- Може, прогуляємося? Погода просто чудова.

- Ну не зна-аю, - протягнула я, дістаючи з шафи кофтинку і джинси. - Може, пізні-іше.

- Тоді домовилися, - Ярко швидко вловив приховану іронію в моєму голосі. - Через пів години я буду біля твого будинку.
- Добре, - хіхнула я і відключилася.

Одягаючись і випрямляючи волосся, я думала про Ярка. Який же він все-таки класний! Ми гуляли кожні вихідні, а, бувало, й частіше, по телефону розмовляли щодня. А в Микити навіть не було мого номеру. Йому, на відміну від Ярка, цілком вистачало спілкування в інтернеті. Та й взагалі вони були дуже різними. Микита - відкритий і щирий, Ярко - таємничий і замкнутий. У Микити було багато друзів, у Ярка - лише я та його найкращий друг і одногрупник Микола. Микита часто ходив у клуби, міг випити, Ярко принципово не вживав алкоголь, а в клубі тверезим робити нíчого. Але головна відмінність між ними полягала в ставленні до мене. Ярко дійсно хотів зі мною спілкуватися, щиро цікавився моїм життям, а з боку Микити я такого, на жаль, не помічала. Тож не дивно, що з кожним днем я ставала ближчою до Ярка і все більше віддалялася від Микити. Але мене це мало хвилювало.

Лише іноді я задумувалася і дивувалася, наскільки все змінилося. Ні, почуття до Микити ще не зникли, не розчинилися в часі. Просто я втомилася тягнутися до людини, яка не зробила ні кроку мені назустріч. Складалося враження, що йому просто байдуже на мене і якщо я перестану писати, він навіть не помітить.

Я вкотре повернулася думками в день нашого знайомства, а потім - в день, коли я зрозуміла, що закохалася в нього. Закохалася... Як можна закохатися в людину, про яку ти майже нічого не знаєш? Зовнішність? Я поклала гребінець для волосся на місце і подивилася на себе в дзеркало. У зелених очах проглядав дивний сум. Ні, не вони обрали Микиту. Я знала не одного дійсно красивого хлопця, але жоден з них не зайняв місце в моєму серці. Чому ж у моїй уяві саме він став ідеальним? Помада випала з моєї руки. Уява... От у чому розгадка! Всьому виною моя уява. Я ніколи не любила Микиту таким, який він є. З самого початку я закохалася в образ, який створила сама. Образ розумного, спортивного, веселого, одним словом, ідеального хлопця. Але Микита був звичайною людиною зі своїми перевагами й недоліками. Якою ж дурною я була раніше, з усіх сил намагаючись помічати в ньому тільки хороші риси. І ті безглузді мрії... Реальний Микита ніколи не зміг би виправдати усі мої очікування, і я швидко в ньому розчарувалася б.

Та навіть якщо і не так, це все ж на краще, що він не відповів мені взаємністю. Навряд чи я довго змогла б бути його дівчиною. Тоді довелося б змиритися з деякими його звичками, а це вище моїх сил. Знаючи себе, я б сильно ревнувала, хоч і нізащо це не показувала б, адже Микита ніколи не страждав від нестачі уваги протилежної статі. У нього було безліч подруг, з якими він не перестав би спілкуватися навіть заради мене. І від походів у клуб він теж не відмовився б, а я не змогла та й не захотіла б ходити з ним. Друзі завжди були для Микити надзвичайно важливими. І якби йому довелося обирати між футболом з хлопцями і прогулянкою зі мною, вибір був би не на мою користь.

Усвідомлювати це було боляче. Не дарма ж кажуть, що рожеві окуляри б'ються склом всередину. Але головним було те, що вони все ж розбилися. І, на щастя, до того, як я встигла наробити безліч помилок. Усе, що робиться, на краще. Я прогнала від себе сумні думки і, посміхнувшись своєму відображенню в дзеркалі, накинула куртку, адже біля будинку мене вже чекав Ярко.

- Я стою тут уже дві хвилини тридцять шість секунд. Запізнюватися некрасиво, - з награним роздратуванням він простягнув мені букет весняних котиків.

- Пристойні дівчата завжди запізнюються, - у тон йому відповіла я, гордо відхиливши подарунок.

І в ту ж мить ми обоє щиро розсміялися.

Наші зустрічі завжди починалися з жартів, жартами продовжувалися, жартами ж і закінчувалися. Ярко був єдиною людиною, з якою я була відкрита, щира, безпосередня. І він зі мною теж був справжнім. Ми постійно сміялися, божеволіли і взагалі поводилися, як діти.

Я могла схопити шапку Ярка і зі сміхом швидко тікати від нього, обминаючи перехожих. А він, наздогнавши, брав мене на руки і погрожував викинути в річку. Тоді я обіймала його шию, шепочучи, що якщо купатися, то разом.

Я не знала, чи відчувала щось до Ярка. Зараз ми були друзями і, здавалося, це задовільняло нас обох. А потім буде потім.

Обіймаючи мене на прощання, Ярко лоскотав моє вухо гілочкою котиків. А я чомусь подумала, що ніколи не обіймалася з Микитою.