Від себе не втечеш

~7~

У кутку всіма кольорами веселки переблискувала гірлянда на невеликій ялинці. Відкрита упаковка бенгальських вогнів, шматок стрічки, якою перев'язують подарунки, шкірки від мандарин, залишки конфеті — усе нагадувало, що тільки вчора був Новий рік. Надворі з похмурого неба спускалися додолу тендітні сніжинки. Я відійшла від вікна і сіла біля подруги:

— Усе буде добре, Яно, усе буде добре. Потрібно тільки вірити.

— Вірити? — у її очах виднівся розпач. — Я вже не можу вірити. Не можу!

— Не треба так, — я обійняла подругу. — Бери приклад з мене: я не втрачаю віри навіть тоді, коли знаю, що це безглуздо, що немає жодного шансу на краще, — і сумно посміхнулася.

Незважаючи на всі спроби почати нове життя, у мене нічогісінько не вийшло. Змінилася моя кімната, мій плейлист, навіть мій зовнішній вигляд, але не я. Я залишилася такою ж наївною і безнадійно закоханою мрійницею.

— Ти про що? — зацікавлено подивилася на мене Яна, одразу забувши про свої проблеми.

— Про людину, яка мені подобається, але з якою я ніколи не буду разом, — задумливо відповіла я.

— Але чому? — не розуміла подруга.

"Ех, Яно, якби ти тільки знала, про кого я говорю, то не ставила б таких запитань", — подумала я, але не сказала, цього.

— Тому що він кохає іншу.

— Ти так спокійно про це говориш, — здивувалася дівчина.

— Так, — кивнула я, опустивши очі, щоб не показати непроханих сліз, — все одно я нічого не можу змінити.

Яна ствердно похитала головою:

— Ну так... А хто це?

— М... — почала я говорити, але передумала. — Мабуть, буде краще, якщо це залишиться таємницею.

— Як хочеш, — посміхнулася Яна, — я не випитуватиму.

Це була одна з тих рис, за які я найбільше цінувала її: вона ніколи не діставала мене запитаннями, якщо бачила, що я не хочу про це говорити. Узагалі, ми розуміли одна одну з півслова, були, як-то кажуть, на одній хвилі. Просто споріднені душі... З перших днів у новому класі саме Яна та її кращі друзі Ксеня і Микита ставилися до мене найбільш приязно. І тільки з ними я зараз продовжувала спілкуватися. Я довіряла Яні, тому тихо промовила:

— Микита.

— Ти серйозно? — перепитала вона.

Я мовчки кивнула головою, не піднімаючи очей.

— І хто йому подобається?

Я хмикнула і поглянула на Яну:

— Ніби ти не знаєш.

Вона нічого не відповіла і тільки нервово стукала нігтями по чашці з чаєм, яку тримала в руках. Я теж мовчала. А що тут можна було сказати? Через кілька хвилин дівчина порушила тишу:

— Це мине. Рано чи пізно. І тоді стане легше.

— Знаю, — розчаровано зітхнула я. Десь у глибині душі я чекала не на таку відповідь.

"А на яку? — прокинувся мій внутрішній голос, — "Ні, Дано, ти не маєш рацію, Микита не любить Ксеню, а любить тебе". Так?" — з неприхованим сарказмом шепотів він. І це була правда. Як і те, що мої очікування вкотре зазнали краху. Але вони були безглуздими з самого початку.

— Ти ж не скажеш йому, правда? — благально подивилася я на подругу.

— Звісно, ні. Ти ще питаєш! — обійняла мене вона.

Я знала, що Яна так відповість. Вона уміла тримати таємниці. Справжні друзі, вони саме такі. Уже прощаючись дівчина прошепотіла мені на вухо:

— Просто пам'ятай, усе це мине.

— Добре, — так само тихо відповіла я, хоч насправді зовсім не хотіла, щоб ці почуття минали.

Кохання — це прекрасно, воно надихало мене, окриляло, додавало сил. Для повного щастя не вистачало лише взаємності. Тому у мене не було жодного бажання втрачати цю частину свого життя. Я просто хотіла бути щасливою. Поряд з Микитою.

Я знала, що не змогла відпустити минуле не через те, що мені забракло сил, ні. Просто я не була впевнена в правильності свого рішення. А якщо усе не так, як я думаю? Кажуть, шанс є завжди. І тоді вийде, що я своїми ж руками зруйную своє щастя. Саме оце маленьке "якщо" зупинило мене. Усе, що я хотіла знати в той момент, це, чи є у мене хоч найменший шанс на взаємність. Якби був, я зробила б усе, що залежить від мене, щоб використати його. А якби ні... Ну тоді просто викреслила б Микиту зі свого життя.

Але я не знала. Єдиним способом змінити це було запитати самого хлопця. Проте я ніколи не наважилася б. Просто боялася, боялася болю. Як я заздрила Яні та одногрупникам Микити — людям, які могли бачити його щодня. Адже я могла тільки мріяти про це, лайкаючи фото з чергової їхньої прогулянки. Фото, на яких не було місця для мене.