Від себе не втечеш

~13~

Я майже дійшла додому, коли телефон у кишені дзеленькнув: нове повідомлення ВК. Мабуть, комусь з одногрупників знову потрібна допомога, або Марійка цікавиться моїм життям. А, може, й Микита... Від цієї думки про тілу розділилося приємне тепло. Але не вона змусила мене зупинитися, зняти рукавички з задубілих від морозу пальців і дістати телефон, коли через десять хвилин я могла б спокійно відповісти усім, гріючи руки об чашку з чаєм.

Просто мене враз охопило дивне передчуття чогось тривожного, неприємно хвилюючого... Ангел і демон, які постійно шепочуть на вухо завжди протилежні поради, підказки, цього разу в один голос твердили: "Зупинись". І я зупинилася, просто посеред багатолюдної пішохідної вулиці.

Сенсорний екран ніяк не хотів реагувати на дотики холодних, просто крижаних пальців, але врешті-решт мені таки вдалося відкрити те повідомлення. Повідомлення від Ксені.

"Учора о пів на дванадцяту ночі мені написав Микита, запропонував погуляти завтра, скрасити його вихідний. Звичайно ж я відмовилася. А сьогодні він сказав, що думає про мене... Я була впевнена: він давно перегорів".

"Ой, це не тобі", — було в наступному повідомленні, але я і так це вже зрозуміла. І навіть на мить не задумалася, кому ж воно адресувалося і як потрапило до мене.

Проїжджали машини, проходили-пробігали випадкові перехожі, а я стояла, не помічаючи нічого навколо, мов зроблена з каменю, і час для мене ніби зупинився. Я була вражена, але не відчувала болю, як тоді, коли вперше дізналася про почуття Микити до Ксені.

Телефон випав з руки і вдарився об асфальт. Це вивело мене з стану заціпеніння, я здригнулася, отямившись, і підняла його. Екран був увесь в маленьких і великих тріщинах. "Як і моє серце", — промайнула думка. Лише тепер я остаточно усвідомила, щó щойно прочитала. Микита досі кохає Ксеню. Це означало одне: у його серці просто немає місця для мене. Я не змогла стримати сльози, і вони покотилися вниз, розмиваючи туш по обличчю. А ноги самі принесли мене на добре знайому вулицю, яка вела до школи.

— Липо, липо, липонько, — шепотіла я, притулившись спиною до шорсткого стовбура і закривши очі, — чому все так?

Я знову наступила на ті ж граблі, тільки цього разу це була не помилка, а абсолютно свідомий вибір. Я ж знала, чим усе може закінчитися, але це не зупинило мене. Як же це безглуздо!..