Від себе не втечеш

~20~

— Я іду з тобою.

— Тебе не запрошували.

— Байдуже, я не можу відпустити тебе на цю вечірку саму.

— Ні, Ярку! Нікуди ти не йдеш. І це не обговорюється.

— Дано, але ж я твій хлопець...

— От-от, — мене це вже починало дратувати, — хлопець, а не нянька. Я вже доросла, і мені не потрібен догляд!

— Дійсно?! — Ярко вперше підвищив на мене голос. — Чому ж тоді зараз ти поводишся, як розбещена дитина?

Я різко розвернулася і пішла геть, сухо кинувши:

— Тільки спробуй прийти.

...Я відкрила і одразу ж закрила очі, бо яскраве світло просто осліпило. Чорт, що зі мною? Де я? Нічого не пам'ятаю... Через втому я не могла навіть поворухнутися. До того ж, нестерпно боліла голова. Але спрага була ще нестерпнішою, і саме вона змусила мене повільно, прикриваючись від світла рукою, розплющити очі.

Оглянувшись, я з полегшенням зрозуміла, що знаходжуся у своїй кімнаті, на своєму ліжку, а поруч стоїть велика чашка води, яку я осушила одним ковтком. Поступово я почала згадувати події минулої ночі.

Натовп людей, у якому час від часу мелькають знайомі обличчя. Гучна музика гупає в такт ударам серця. Руки вгору, і тіло вже немов не належить мені. Кольорові промені світла рухаються, створюючи дивовижні візерунки, і від цього паморочиться голова. А, може, не від цього, а від випитого алкоголю... Всього кілька коктейлів. Та скільки мені там треба. Я більше й не пила б, але...

— Красунечко, я ж пригощаю!

А потім повільний танець. Ніжна мелодія, обійми закоханих. Як я хотіла протанцювати його з Микитою! Та це лише мрія... Сльози в очах. Нерви на межі. І ще кілька коктейлів, усе міцніших і міцніших... А потім порожнеча. Нічогісінько. Так, ніби пам'ять стерли ластиком. Чорт, чорт, чорт!

— Даночко, як ти?

— Ма-ам! — я обхопила голову руками. — Пробач. Це було вперше і востаннє. Клянуся!

— Усе нормально, — посміхнулася мама, подаючи якусь таблетку. — Ось, випий, буде краще. Сама ж такою була.

Внутрішня напруга одразу спала, і на душі стало так легко-легко. Як же це важливо, щоб тебе розуміли і підтримували!