Від себе не втечеш

~8~

Тролейбус зробив уже друге коло, а я все ще сиділа, не помічаючи нічого навколо себе, і виводила пальцем на запотілому склі маленькі сердечка. А ті картини ідеального майбутнього, які зараз створювала моя уява, малювали на моїх губах ледь помітну посмішку. Саме так, у мріях і фантазіях, я проводила чи не кожну вільну хвилинку. Та й на лекціях, бувало, літала десь у хмарах. Власне, це стало не просто звичкою — частиною життя. Навіть засинаючи і прокидаючись я думала про Микиту. Я хотіла, щоб він був причиною мого щастя, але так склалося, що став причиною болю...

Вранці і ввечері, вдень і вночі, незалежно від того, де я була і з ким, я не могла забути про нього, і це лякало. Хто він для мене? Просто колишній однокласник, друг чи людина, яку я кохаю? Урешті-решт, це не мало значення. Адже його коханою, його мрією була не я. Я точно це знала, хоч мені ніхто і не казав. Навіть Яна під час нашої останньої розмови у мене вдома. Але її слова "Це мине" дали зрозуміти, що немає сенсу сподіватися на взаємність. Але і тепер я не хотіла в це вірити, не могла просто так взяти і викреслити Микиту зі свого життя.

— Ні, ні, ні! — шепотіла я, дивлячись уперед широко розплющеними і сповненими сліз очима. — Нехай ми будемо просто друзями.

"Друзями? — озвався внутрішній голос. — Ти сама розумієш, чого хочеш? Хочеш, щоб він довіряв тобі, так? Розказував усе про себе, про свою дівчину?.."

Досить.

"Яка вона красива..."

Та замовкни!

"Як він її кохає..."

Чорт забери, він мав рацію. І все ж, для мене це було краще, ніж дізнаватися про життя Микити з соціальних мереж, чуток і бути для нього ніким. Друг — це все-таки не ніхто. Друг — це друг. Хоч і не коханий. Тому, мабуть, буде краще залишити все так, як є, не мріяти про майбутнє з Микитою і взагалі поменше думати про нього. Чи ж є сенс всоте прокручувати в голові моменти зустрічей, фактично вивчати напам'ять його повідомлення, шукаючи підтекст, якого там не було і не буде? Правильно, немає. Чи є сенс мріяти, якщо цим мріям все одно ніколи не збутися? Аналогічно, ні. А ті повітряні замки, які я вже встигла набудувати, краще зруйнувати тут і зараз, а не чекати, доки вони впадуть під тягарем жорстокої реальності.

Так, це нелегко. Просто потрібно знайти щось інше, якісь події, проблеми, щоб переключитися, щоб думати про них, а не про... Як на зло, нічого надзвичайного у моєму житті останнім часом не траплялося. Навчання, навчання, навчання. Сірість і буденність. Ну от чому, коли потрібно, жодної особливої події, яку можна було б обдумати, не стається. А коли ні, то в голові стільки думок, що хочеться втекти від них...

— Ой, пробач! — швидко піднімаючи з землі книгу дівчини, з якою щойно зіштовхнулася, я мимохіть поглянула на обкладинку. — "Покров"? Читаєш?

— Так, — кивнула випадкова співрозмовниця, — це просто неймовірно. Такий сюжет... Прочитай, не пошкодуєш.

— Добре, дякую за пораду, — я посміхнулася. — Ще раз пробач!

Дівчина щось сказала у відповідь, але я її вже не чула.

Надворі була глибока ніч, батьки давно спали, я ж щойно відклала убік планшет. До кінця книги залишалося лише кілька десятків сторінок, але стрілка годинника уперто рухалася вперед і нагадувала, що скоро світанок, а я так ні на мить і не задрімала.

Я не любила електронні книги, вони не спілкувалися зі мною так, як паперові. Запах свіжої друкарської фарби не наповнював легені, і пальці торкалися холодного "мертвого" екрана, а не злегка шорсткої сторінок, чий шурхіт був чи не найприємнішою мелодією для мене. Та якщо книга захоплювала мене так, як сьогодні, мені було байдуже, електронна вона чи друкована. Власне, я ніби і не читала її, а бачила усе на власні очі, була свідком, а інколи й учасником подій, що описуються. Почуття і переживання героїв ставали моїми почуттями і переживаннями. У такі миті реальний світ з усіма його проблемами для мене просто переставав існувати. І я була уже не я, не Дана, а наполеглива шукачка заморських скарбів чи нащадків славного роду Дорошів.

От і цього вечора соціальні мережі, Микита, закоханість відійшли десь на другий план, стали непотрібними, неважливими... Здається, я знайшла спосіб менше думати про того, хто не замислюється про мене ні на мить.