Збірка моєї інтимної лірики, пронизаної нотками суму і відчаю; вірші, написані у ті моменти, коли душа просто не могла мовчати. Присвячується осені й тому, хто, ставши частинкою мого серця, так і не став частиною мого життя.
Дощ січе по обличчю, але їй те байдýже, Їй давно вже байдýже на все і на всіх, Перехожі в плащах оббігають калюжі, Поспішають додому, на рідний поріг,
А вона не спішить, хоч промокла до нитки, І пронизує вітер аж до кісток, Обрива пелюстки останньої квітки І клена останній пожовклий листок.
А вона все стоїть, їй не холодно, зовсім, Вона звикла давно, що немає тепла, Вона звикла уже, що в душі вічна осінь, Все одно щось змінити вона б не змогла.
Вже не боляче й трохи, все давно прогоріло, І в душі залишилась одна пустота, А вона так любила, так сильно любила... Та що з того, як в серці у нього не та?
Дощ змиває з обличчя останні сльозинки, Вона більше не буде плакати, ні, Почуттів не лишилося вже ні краплинки! Ну хіба що десь глибоко, в серці на дні...
Не обдуриш себе, адже досі кохає, Досі вірить у казку і вірить в дива, І той вогник любові усе ще палає, Загасила б давно, та надія жива...
Дощ січе по обличчю, а вона посміхається, В танці з вітром кляне свою долю. І ніхто і ніколи про те не дізнається. Божевільна від сліз, божевільна від болю.
09.03.17
Йой! Нажаль, це зображення не відповідає нашим правилам. Щоб продовжити публікацію, будь ласка, видаліть його або завантажте інше.
