Надприродні: За межами реальності

Частина 19

Сьогодні п'ятниця, а отже завтра відбудеться наш поєдинок. Я зараз знаходжуся в школі, на уроці хімії, проте у моїй голові не формули та правила, а зовсім інше. Вчора до Томаса дзвонив Нік, чому? Хлопець сказав, що не знає, але я, звичайно, йому не вірю. Ну нічого, сьогодні ми ще піднімемо цю тему.
Нарешті продзвенів дзвінок, який сповіщає про закінчення уроків. Ми домовились зустрітись з Кейсі на подвір'ї школи, і разом піти додому, а вже потім нас чекає зустріч з друзями на нашому місці, щоб підготуватись до бою. Прийшовши додому, ми переодягнулись у більш зручний одяг.
Поїли і вже збиралися йти, коли мені прийшло повідомлення від Кріса. Він відправив нам якусь адресу і сказав їхати туди. Можливо, це адреса його нового дому? Адже він нещодавно з'їхав від нас і тепер його будинок знаходиться через декілька кварталів від нашого. Ми викликали таксі і вирушили до місця призначення.
Прибули до якоїсь величезної будівлі, яка ділилася на корпуси. Вона  явно не нагадувала будинок, де живуть люди. Біля входу нас уже чекали друзі.
-Що це за місце? -одразу поцікавилась я.
-І тобі привіт,-сказав Кріс.
- Давайте зайдемо всередину і по дорозі я вам все поясню,-запропонував Томас.
Ми ввійшли в будівлю. Всередині вона виглядала такою ж великою, як і ззовні. Чимало поворотів та дверей, і я впевнена, що якби була тут сама, то одразу ж загубилася б. Інтер'єр виконаний у світлих тонах, на підлозі плитка. Усе дуже нагадує звичайний коледж чи університет, поки ми не повертаємо у інший корпус. Тут невеликий коридор, але така ж велика кількість дверей. Також варто зазначити про погане освітлення. Вікон немає і коридор освітлює одна лампа. По дорозі Томас, як і обіцяв, пояснив нам, що це за місце. Виявляється це і справді університет, але для тих, хто проходить військову підготовку.
- У цьому корпусі,- Томас обвів руками місце, де ми знаходимось.-Студенти готуються фізично. Тут є усе, що нам потрібно, і навіть більше. Я домовився зі своїм другом, батько якого є директором цього закладу,  і цей весь корпус, на найближчі декілька годин,  наш.
-Ну в тебе і друзі. Один зброю продає, а інший до війни готує,-з легким натяком промовила я.
- Так, у мене є всюди зв'язки,- гордо промовив хлопець.-Спершу ми займемося Кейсі. Я обіцяв тобі допомогти справлятись з твоєю головною зброєю - голосом.- Звернувся Томас до сестри.
- Та у неї, здається,  і так виходить,-сказала я.
-«Здається», тому проходомо за мною,- сказав хлопець і відчинив одні з дверей. Ми зайшли у порівняно не велике, але просторе приміщення. Ближче до стіни стояв маникен, який був прикріплений до чогось на подобі рейок. Вони були розміщені вздовж цілої кімнати і, замикаючись, утворювали квадрат, залишаючи трохи місця посередині. В одну зі стін було вмонтоване скло -там розміщувалась ще одна маленька кімната. Томас зайшов у неї і через хвилину повернувся з навушниками.
-Цей маникен,- він вказав на неживий суб'єкт, схожий на людину.- Це твоя ціль, ти будеш направляти звукові хвилі на нього, а ми будемо весь цей час спостерігати за тобою з цієї кімнати.-Хлопець вказав на приміщення за склом.- Я буду давати тобі вказівки через мікрофон.
-Ого, а ти все продумав,-здивувався Ліам.
-Ну звичайно...Кейсі, ти все зрозуміла?- запитально звівши брови,поцікавився Томас.
-Ем, та наче зрозуміла,-невпевнено промовила сестра. У її погляді читалась розгубленість, і Томас це помітив.
- Якось не дуже впевнено це прозвучало, але нічого, я причеплю тобі маленький мікрофончик і ти зможеш зі мною спілкуватись,- на одному подиху промовив хлопець.-А ще...ці навушники для тебе -  у замкнутому приміщенні звукові хвилі можуть зашкодити і тобі, а кімната в якій ми будемо знаходитись звукоізольована,- додав Томас, простягаючи навушники Кейсі.
Потім він начіпив на неї ледь помітний чорний мікрофон, сполучив його з навушниками, не знаю яким чином, і сказав йти всередину квадрату. Ми, у свою чергу, зайшли у маленьку кімнату. Томас щось ввів на комп'ютері й тим самим оживив маникен, який почав рухатись по рейках навколо кімнати, і зупинився десь на відстані п'яти метрів від Кейсі. Тоді Томас одягнув ідентичні навушники і заговорив з нею через мікрофон.
-Отже, спочатку простіше завдання- бий по нерухомій цілі.
Після слів хлопця, Кейсі простягнула вперед руки, націлившись у маникен. Їй знадобилась десь хвилина, щоб прикликати силу, що вирувала в ній, і закричати. Тоді на екрані комп'ютера висвітилась діаграма, де був зображений силует людини, і якісь позначки : жовтим, зеленим і червоним кольорами.
- На маникені розміщений сенсор. Коли звукові хвилі вдаряють у ціль, на комп'ютер приходять дані і вимальоввується така діаграма, на якій вказана сила звукової хвилі. Зелений колір - невелика, а червоний- дуже велика. Одним словом, як заголосно вона закричала,-пояснив Томас дурням, які сиділи і кліпали очима.
- І звідки ти все це знаєш?- поцікавилась Кейт.
- Просто колись дуже сильно захоплювався технологіями,-якось трохи засмучено відповів Томас.
- А чому колись?- запитала я.
- Тому що помер мій найкращий учитель і в мене більше не було бажання займатись цим далі,-відповів хлопець. Його очі стали ще сумнішими і він про щось задумався.
- Так, так, молодець,-після невеликої паузи,  промовив Томас у мікрофон до Кейсі.
Потім він, за допомогою комп'ютера, перемістив маникен. Сестра  знову влучила третій раз і четвертий.
- Добре, з цим ти впоралась, тепер буде важче,-сказав Томас і ввів щось на клавіатурі. Після його дій, маникен почав рухатись довкола кімнати, уже не зупиняючись.
- Спочатку швидкість невелика, але поступово я буду її збільшувати,-сказав Томас у мікрофон.
Кейсі трохи розгубилась. Перша її спроба увінчалася поразкою. Вдруге вона влучила, і після цього теж. Далі Томас почав збільшувати швидкість. Спочатку їй вдавалось все непогано, але чим швидше рухалася ціль, тим менше вона попадала.
-Добре, достатньо,- відповів Томас у мікрофон.
- Кейсі каже, що її вже болить горло, тому на цьому ми й закінчимо,- сказав Томас, але вже до нас.
Кейсі зайшла у кімнату і зняла навушники.
- Це, звичайно, чудово, але голос зірвати не хочеться,-повідомила вона.
-Ти можеш приходити сюди, коли захочеш, я домовлюсь,- сказав Томас сестрі.
-Дякую,-на її обличчі з'явилася усмішка.
- Немає за що, на те і є друзі, щоб допомагати одне одному,-відповів Томас, глянувши при цьому на мій вираз обличчя. Мене аж знудило від його слів. Теж мені друг знайшовся.