Кохання чи безжальна гра? Історія дівчинки вампіра.

*25 частина*

"Алекс"
Вже три дні Еллі була в комі, і я не знаходив собі місця. Тільки тепер я зрозумів наскільки вона мені дорога, і як я боюсь її втратити... Ні все досить думати про поганне, вона прийде в себе, і я більше ніколи не залишу її, я буду поряд щоб не сталось.
- Ви досі тут?- роздратовано запитав лікар увійшовши в палату. - Я ж вам вже казав, щоб ви йшли до дому, ви три дні майже не спите, вам потрібно поїсти і поспати, а завтра, якщо буде бажання знову прийдете.
- Ні, я хочу бути поруч коли вона прокинеться,- відповів я тримаючи Еллі за руку, та вдивляючись в їі нерухоме обличчя.
- Ось про це я й хотів з вами поговорити. - якусь мить лікарь вагався підбираючи потрібні слова.
- Щанси на їі повернення щомиті зменшуються. Мені важко про це говорити, але їі мозок...запустився процес відмирання мозкових клітин. Якщо протягом трьох днів вона не прокинется, нам прийдеться відключити вашу наречену від апарату штучного дихання, і констатувати смерть.
- Що? Ви не можете, це вб'є її, я не дозволю вам це зробити.
- Вас ніхто й не запитуватиме, через три дні їі мозок повністю помре, і немає ніякого сенсу мучити її, - спокійно мовив лікар.
- Ні...ні...ні,- я нервово хитав головою, не бажаючи прислухатись до "порад" лікаря.
- Вибачте, але мене чекають хворі, - мовив лікар і вийшов з палати.
Я перевів погляд на Еллі, вона була блідішою за крейду. Звісно вампірам і належить блідість, але і Еллі не звичайний вампір, це я вже зрозумів, адже вампіри в кому не впадають. Напевно вона напівкровка, і її людський бік перемагає вампіризм.
Я проковтнув ком в горлі, і відчув як тошнотворний біль починає поглинати моє тіло, я вже три дні знаходжусь між людей, і дедалі боротись зі спрагою ставало все гірше.
- Золотко моє, я скоро повернусь, наберусь сил і прийду, інакше з'їм твого лікаря,- пожартував я, і провірши тильною стороною руки по обличчю дівчини, вийшов з палати.
" Еллі"
Я не знаю скільки вже блукаю по цьому невідомому просторі, але тепер я зрозуміла, що мала на увазі сестра коли говорила про біль. Чим довше я тут знаходилась, тим більше зжимались груди, в яких більше не було сердця. Так, мені було фізично боляче, і чим далі ця біль збільшувалась, не знаю скільки я так ще витримаю.
Я не знала скільки я тут перебувала,  час неначе вислизав з зони досягання, а біль ставав дедалі більшим, розриваючи мою душу на шматки.
- Як же я втомилась, як хочеться сісти а краще лягти на великий, м'який, диван, та просто відпочити.
Тільки-но я це сказала як попереду мене, невідомо звідки, з'явився великий, гарний диван кремового кольору.  Спочатку я не повірила своїм очам, але закривши їх і знову відкривши зрозуміла, що це не сон, і мені це не ввижається.
Він був м'яким, як я й просила, і дуже зручним, але посидіти мені на ньому довго не вдалось. Я не знаю чому, але я просто чисто фізично не могла сидіти, стояти, або лежати. Ноги...вони хотіли йти, йти далі і не озиратись, і взагалі мій стан був схожий на панічну атаку, але в стократному розмірі. І не тільки це мене хвилювало, біль, вона збільшувалась з кожною миттю, і розуміла, що довго так не протримаюсь ...