Кохання чи безжальна гра? Історія дівчинки вампіра.

"26 частина"

Ліза
Перше що я відчула оволодівши тілом своєї сестри, це спокій. Спокій, який я не відчувала вже багато років. Потім зник біль, який вже давно став для мене повсякденністю. Але я відчувала, що тіло сестри, не хоче мені підкорятись, і в мене мало часу на помсту. Звісно я б хотіла залишитись в тілі Маші ( Еллі), назавжди, але навряд зможу так вчинити. Все-ж в Маші ( Еллі) сильний зв'язок зі своїм тілом, і колись вона зрозуміє, що може повернутись в нього в будь-який момент, і я сподіваюсь, що це відбудеться не скоро.
Я довго йшла небесними коридорами, щоб вибратись в реальність, і весь час думала, думала, думала...
Про своє коротке життя, про смерть, та муки після неї.
Вам напевно цікаво, що все-таки сталось зі мною в день смерті? Так? Тоді слухайте.

" В дитинстві, я весь час боролась зі свою сестрою. І не дарма, звісно що батьки її любили більше. Вона все робила краще, і за це батьки купляли їй дорогі іграшки, а мені в наказання діставались лише часи сидіння в кутку.

Я не була поганною, це вони зробили мене такою.

Це через їх нелюбов я стала злою, почала ламати всі іграшки сестри, та робити все, щоб виразити цьому світу свій протест.

А Еллі була кращою, адже вона гарно малювала, була спокійною, любила допомагати по хазяйству, а її спів можна було порівняти зі співом соловейка у весняному саду. А що я? Я бума гіперактивною дитиною.

( Гіперактивні діти- це діти яким належить не посидючість, постійне бажання руху, не вміння стримувати свої емоції, та бажання).

Так ось, я була гіперактивно дитиною, я бігала, пригала, вимагала уваги, ніколи не могла спокійно сидіти на місці, і наприкла малювати. І саме це дратувало моїх батьків.  Вони постійно кричали, наказували мене, і били...

Я досі пам'ятаю день коли вони побили мене в останнє...

Я як завжди спустилась на сніданок, і побачила як вся сім'я сидить перед столом, на якому був св'ятковий торт. Вся сім'я посміхалась, а Еллі задула свічки, і батьки вручили їй подарунок- ляльку. Велику ляльку про яку я так мріяла. І все б нічого, я б це пережила якось, якби не одне но.... в цей цень був і мій день народження також. Але я не дочекалась від своїх батьків ні торта, ні подарунка.  Виявилось, що я не була їм потрібна, адже мене навіть не покликали за стіл.

Я стояла в дверях, і ковтала сльози які градом линули з моїх очей.
Через мить батьки помітили мене, маленьку світловолосу дівчинку, в білій сукенці, яка не могла зупинити свої сльози. Але я так і не дочекалась гарних слів від них.