Інсомнія. Голос із серця

Пролог

12 років тому

Легкий вітерець ледь помітно віддавав прохолодою. В пісочниці грались двоє: світловолосий хлопчик і його маленька подружка, волосся якої було трішки світліше, ніж у хлопчини. Його яскраво-блакитні очі уважно дивилися на дівчинку, а маленькі ручки стискали щось в кишені джинсової курточки. Він немов хотів щось сказати, але все ніяк не наважувався. Нарешті, через кілька митей, хлопчик глибоко вдихнув і раптом видав:

- А зв'яжімо наші "нитки життя"?

- Що таке "нитки життя"? – здивовано запитала дівчинка.

- Мама сказала, що скоро мій тато забере мене в далекий світ і тому, щоб не втратити зв'язок з найближчою людиною, можна пов'язати життя обіцянкою. І тоді вони зможуть бути разом, не залежно від того, наскільки далеко будуть один від одного, - очі дівчинки загорілись і вона сказала:

- І тоді ми завжди зможемо гратись разом?

- І тоді ми завжди зможемо гратись разом, - важливо кивнув хлопчик, повторюючи слова маленької. - Тільки ти повинна обіцяти, що ніколи мене не забудеш, інакше зв'язок обірветься. Обіцяєш?

- Обіцяю, - сказала дівчинка, приставивши долоньку до того місця, де знаходилось серце, - А ти... Обіцяєш?

- Обіцяю, - хлопчик повторив рух дівчинки і витягнув щось блискуче з кишені.

- Що це?

- Це – кулон. Мама сказала, що він буде підтримувати наш зв'язок і якщо щось трапиться, одразу ж дасть знати, - хлоп'я розкрило долоню і дівчинка побачила маленьке сердечко зі світло-зеленим камінцем в середині, - Це – колір твоїх очей. В мене такий самий, тільки з блакитним камінчиком, - малюк запустив ручку в другу кишеньку і дістав звідти ще один кулон, що був як дві каплі води схожий на перший.

- Ти мені довіряєш? – запитав він.

- Так, - відповіла дівчинка, кивнувши кілька разів для переконливості. Хлопчик попросив свою маленьку подружку відвернутися, після чого одягнув прикрасу на її маленьку шийку. Дівчинці здалося, що камінь на мить засвітився слабким блакитним сяйвом. А потім хлопчик одягнув свій кулон і вони продовжили гратись, весело сміючись. Через кілька днів дівчинка поїхала. У своїх долоньках вона стискала маленький папірець, де дитячим почерком було написано три слова: "Пам'ятай, ти обіцяла"...

Рік тому. Містик-Вул (Місто Вогню).

Я боровся з усіх сил, але противник явно брав гору. Мій життєвий резерв канув у небуття, і, навіть якщо я якимось дивом зможу його здолати, все одно заплачу своїм життям. Так що мені втрачати нічого. Зібравши останні сили, я розпочав перетворення, але раптом з'явилося сліпуче світло. Очам було нестерпно боляче і я заплющив їх. Останнє, що пам'ятаю – очі Майкла, мого найкращого друга, все те ж сліпуче світло і почуття телепортації, а потім – падіння, вереск шин, крики людей і... темрява. Я встиг зрозуміти, що мене телепортувало на Землю. Чомусь згадалися світло-зелені очі, маленькі білокурі кіски й машина, що від'їжджає з моїм ангелом всередині.

Через декілька днів. Блеклейк.

Мені сниться щось незрозуміле. Пісочниця. Спалах світла. Кулон зі світло-зеленим каменем. Спалах. Крики людей. Вереск шин. Темрява... Я прокидаюсь і інстинктивно торкаюсь до свого кулону. Він такий гарячий, немов його хтось підсмажив. Перед операцією був холодним, як лід, а потім поступово теплішав. Дивно. В очі б'є яскраве світло, в ніс проникає запах стерильності, антисептику і ліків. Зрозуміло. Я в лікарні. І, оскільки я жива, значить, операція пройшла успішно. "Спасибі тобі за серце", - подумки подякувала я людині, серце якої зараз знаходиться в моїх грудях і дозволяє дихати. Кулон ще раз потеплішав, а потім поступово охолов до температури мого тіла. Повільно, але вірно, я знову почала провалюватись в сон. З голови чомусь не йшли яскраво-блакитні очі, сліпуче світло і вереск шин автомобіля...