Переливи ночі

IX

Навіть через годину я все ще не можу повірити в реальність того, що відбувається. Але все ж не смію ні піти геть, ні при всіх підійти до хлопця. Тому продовжую сидіти неподалік на лавочці нишком спостерігаючи за його співом. Небо заволокли хмари й навколо незвично рано стемніло. Я так і не вирішила, що робити далі, навіть коли їх виступ нарешті закінчилося. Натовп почав зменшуватись, розбрідаючись по закладах неподалік, а хлопці, попрощавшись один з одним, рушили кожен у своєму напрямку. Я немов навіжена пішла слідом за Марком, тримаючись не надто близько.

«Я перетворююся на справжнього сталкера», — з якимось сумним єхидством в голові промайнув власний голос.

Ми йшли хвилин двадцять і в якийсь момент стало помітно, як довкола стихає гам і вже майже немає людей. Я боюсь, що мене от-от впіймають, але цього не трапляється. Марко нарешті зупинився, на мить забарившись біля вхідних дверей і я розумію, що просто зараз він зникне у під'їзді.

Я вдихнула так багато кисню, що здавалося б зараз грудна клітка розірветься. Якщо пощастить, то він швидше за все впізнає мене. Якщо ж ні, піде, не звернувши уваги. Я страшенно боялася другого, але опинившись зі своїм сном віч-на-віч, зрозуміла, що перший варіант не менш страшний.

— Марку!

Від хвилювання серце набирає обертів, раз за разом все швидше і раптом я розумію, що стає навіть боляче.

Тук-тук. Марко обертається. Тук-тук. Підіймає очі та робить крок. Тук-тук. Боже, чому так боляче? Тук-тук. Наші погляди перетинаються і чортове серце, що майже вирвалося на зовні завмирає, як завмирає і хлопець в метрі від мене. По його обличчю наче в уповільненій кінозйомці промайнули по черзі нерозуміння, здивування, інтерес. Він підвів світлі брови й зелені очі застигають на моєму обличчі. 

Його погляд говорить про те, що він не до кінця вірить побаченому.

— Ти... — він замовкає роздивляючись мене. — Адже це не сон, правда?

Я кажу, що не розумію його і Марко повторює ту ж фразу ще раз чеською. У відповідь я знизала плечима, кілька маленьких крапель дощу впали на обличчя.

— Знаєш, ще декілька хвилин тому мені здавалося що ні. Але зараз, я вже не знаю. Мій мозок стільки разів мене обманював, що я вже ні в чому не впевнена.