Переливи ночі

VII

Цей сон почався зовсім не так, як мої сни до цього. Можливо, мені навіть вдалося дуже близько підійти до усвідомленого сновидіння і незабаром я навчуся з усім цим справлятися. Тому що цього разу я здається вперше настільки ясно відчуваю нереальність всього, що відбувається. І саме через це як тільки я помічаю Марка, то обертаюся і починаю тікати від нього. Хлопця такі вибрики, звичайно ж, не тішать. Він швидко ловить мене, хапаючи за талію і від відчуття його рук на моєму животі по шкірі пробігаються мурашки.

— Чому ти тікаєш? — здивовано запитує він і мені стає нестерпно, від того, як реагує моє тіло на нього і його голос.

Тому я просто мовчу, в надії, що зараз продзвенить будильник, почнуть надто голосно сваритися сусіди або можливо в Дениси з самого ранку з'явиться привід зателефонувати мені. Та що завгодно, лише б вирвало мене якомога далі звідси! Але нічого не трапляється, крім того, що Марко повертає мене до себе і притримуючи за плечі вимовляє:

— Я чекаю твоєї відповіді, Тереза.

— Тому що я втомилася від цього всього, — спокійно відповіла я. — Від тебе втомилася. Хто ти, чому ти мені снишся? Припини вже нарешті!

— Якби я знав як це зробити.

Прохолодні пальці Марко окреслили лінію мого підборіддя і мені здалось, що він ось-ось мене поцілує, або принаймні я б цього дуже хотіла.

— Марко, як тебе знайти?

— Навіщо мене шукати? — запитав він, раптом вже точно передумавши цілувати мене і звівши брови на переніссі. — Я тут. Я не йду.

Судячи з напруженого виразу його обличчя, Марко зовсім нічого не розуміє. Я зітхнула і навіть намагаючись зобразити якусь сардонічною посмішкою підняла куточки губ.

— Не правда. Йдеш. Щоранку залишаєш мене. Будь ласка, скажи мені де ти? — благаючи, попросила я, за ці місяці вже вдосталь втомившись від того, що відбувається.

— Вдома...

Я спостерігаю як рухаються його губи та фраза провалюється в котлован свідомості. Те саме потрібне слово безповоротно тікає саме тоді, коли я його вже практично бачу, можу навіть зачепити рукою, смикнувши за хвостик останньої букви. Та тепер воно приречене кататися по мізкам знову і знову.

— Де?

Він терпляче повторюється, але я все ще не чую. Як виявилося світ в моїй голові ще той цензор, адже старанно все замилює, як якусь брудну лайку.