Переливи ночі

VI

Над розкинутим полем б'є блискавка і дощ періщить по обличчю, коли я біжу в бік укриття, від якого мене відмежовує невеликий дерев'яний місток через струмок, що протікає біля бабусиного будинку. Знову гроза, і від неї всередині все тремтить від страху. Ноги плутаються, але я біжу майже задихаючись, тому що мені здається, що будинок все ще залишається надто далеко.

Але ось нарешті я вибігаю по трьох сходинках й опиняюся на веранді, що ховає мене від дощу. Підбігаю до дверей і чіпляюся за ручку з таким шаленством, ніби від цього залежить моє життя. Але та не піддається. Я смикаю що є сил, та скільки б не намагалася все марно.

Небо знову прорізала блискавка, а слідом пронісся гуркіт грому такої лютої сили, що шибки затряслися в рамах.

— Ну відкривайся ж ти! — прокричала я і застигла, впираючись в дерево долонями та чолом.

Сльози потекли по щоках, а розпатлане волосся лізло в обличчя.

— Мамо, тату, — жалюгідний шепіт ледве зривається з губ. — Мені страшно.

Мені хотілося, щоб всього цього не було. Щоб все відбувалося не зі мною. Я хотіла, щоб хтось був поруч. Тому що зараз я відчувала себе знову семилітньою. Добігає кінця літо у бабусі в селі і я знову потрапляю під грозу поки вдома нікого немає.

Я тихо сповзаю вниз. Ридання вириваються з горла жалюгідними схлипами. Щось під самою шкірою, що дзвенить в кожній клітинці, що зароджується в грудях, рветься назовні. Воно знаходить вихід на язику разом з ревом негоди. Мій крик, запаморочливий і відчайдушний зриває голос до хрипоти:

— Марко, будь ласка! Де ж ти?! Де ж ти, чорт тебе забирай?!

Я похитнулася, обхопивши себе руками притиснулася до стіни так, немов намагалася втиснутися всередину деревини.

— Тереза? — його голос, що з'явився немов нізвідки, звучить здивовано, навіть якось стурбовано й ось я вже чую скрип підлоги під його ногами. — Тереза, що сталося?

Його долоні лягають на мої плечі й ставлять мене на ноги.

— Ненавиджу грозу, — голос тремтів, коли я відвертала обличчя. Хотіла сказати щось ще, але Марко перебив:

— Гроза? Ти боїшся грози? — його тон теплішає і в ньому пробиваються смішки.

— Це не смішно, — пробуркотіла я і знову схлипнула.