Переливи ночі

V

Впираюсь долонею у вологу колоду на якій сиджу, і, звісившись з неї назад, торкаючись спиною мокрої трави. Марко щось невтомно розповідає. Та я думаю лише про те, що ще трохи й над Карловими Варами почне сходити сонце, небо стане рум'яним і теплим: як слойки в духовці перетворюються з блідо-сірих — в яскраво-золоті. Тишу проріжуть крики птахів і заметушаться люди. Але поки що ліс навколо оповитий туманом, а повітря насичене нічною прохолодою, яку я вдихаю на повні груди прикривши очі.

— Не лежи на землі, застудишся, — бурчить хлопець, схоже стоячи зовсім близько. — Тереза!

Я чую кожне його слово, але продовжую мовчати, все ще не розплющуючи очей. Тоді він, з шумом втягнувши повітря, нахиляється і схопивши мене за зап'ястя тягне на себе піднімаючи з землі назад на колоду. Я піддаюся, перетворюючись в легку і невагому, чекаючи, коли хлопець розслабитися і як тільки це трапляється з силою впираюсь, перетягуючи нас назад. Марко валиться разом зі мною, видавши щось віддалено схоже на вереск. Він вчасно впирається руками в землю і застигає наді мною, загороджуючи собою ранкове сонце.

— Це підло, — заявляє хлопець, розглядаючи моє обличчя, і я тут же шкодую про скоєне, адже по щоках розливається жар.

Я знизую плечима.

— Завжди потрібно залишатися напоготові, — усміхаюсь і підштовхую його у груди, щоб ми скоріше піднялися. 

Опинившись на ногах струшую спідницю коли відчуваю подих вітру. Від нього по вологій від землі спині біжить холодок і я щулюся.

Марко цокає і без зайвих слів знімає з себе вітрівку, залишившись в одній сірій футболці. Його одяг, що все ще зберігає тепло чужого тіла вкриває мої плечі. Він загортає її щільніше, а потім поправляє мої сплутані чорні локони й каже:

— Отак то! Бавишся ти, а мені доводиться страждати.

Я хочу відповісти щось іронічне, однак не можу змусити себе вимовити ні слова. Марко пильно дивиться на мене, чекаючи відповіді, але я застигаю, з відкритим ротом, випустивши все повітря з легенів. Мені здається, немов зі мною вже траплялося таке. Відчуваю як щоки щось лоскоче, підіймаю руку і майже зі страхом розумію що це зовсім не вітерець грає з моїм обличчям і навіть неслухняне пасмо у тому не винне. Солона волога без видимої на те причини котиться з очей, немов всередині прорвало дамбу.