На жаль це фініш[ЗАКІНЧЕНО]

Глава 17

Дівчина з каштановим довгим волосям сиділа біля сакури, що саме починала цвісти та радувати всіх красою. В лікарняній піжамі вона вже пристосувалась та для неї це було навіть дуже зручно.
–Вибачте.- до неї підійшов зовсім незнайомий хлопець.
–Хто ви?
–Я був вашим другом. А якщо точніше то я Піт.
–Піт?
–Да. Прийшов попрощатись. Сьогодні я їду і більшість всього що ми більше не зустрінемся.
–Ясно.
–Ясно?
–Да.
–Тоді.. я буду сумувати, але ти не вздумаю інакше для мене буде важко.
Посміхнувшись своєю дитячою посмішкою вона кивнула та розвернувшись Піт пропустив сльозу, яка одразу ж зникла з його обличя.
Ава сиділа на лавці вже черговий день підряд та спостерігаючи за навколишнім світом намагалась щось згадати. Після аварії вона втратила пам'ять і нічого не згадавши наприклад, чому її збила машина, чи був з нею хтось поряд та своїх рідних вона стала лише тягарем в лікарні за яку оплачує лікувальні чеки невідома особа. Ава навіть не могла догадуватись хто це був...
Над неї повільно надвисла тінь та заставила розвернутись, щоб побачити, що це за особа. Спершу цікавість заповнила очі, але невдовзі вона почала нажахано витріщувати очі все більше і більше. Хлопець теж прийшов чисто по проханню друзів, що сказали немов ця дівчина йому допоможе.
–Техен...- ледь вимовила дівчина та кинулась йому в обійми.
–Ава...- пускаючи сльозу вимовив Техен та обійняв її тоненьке тіло, яке він готовий тримати вічно.
Цвіт сакури розносився навкруг цих двох особ, які все ж віднайшли свій шлях в майбутнє.. світле та щасливе майбутнє...