Час| [ РЕДАГУЄТЬСЯ]

Розділ 9. Вертаймс

На наступний день вони були вже у Вертаймсі. Це були дуже великі джунглі. 

— Міє, дивись! Ми уже у Вертаймсі. Тільки не сюди!— вигукнув Марсі. 

— Чому?— запитала Мія хоч і сама по трохи здогадувалась.

— Ти питаєш: «Чому»? Ти, що сліпа? Ми у джунглях. Але це не прості джунглі, а найбільші в історії чаклунства. Тут водяться понад дві сотні крокодилів, п'ять мільйонів : змій, вужів та гадюк. Тисячу жаб, двадцять тисяч панд, ну це далі, після двадцять шість тисяч гектарів,— відповів Марсі сумним голосом.

—” Тобто?... Я не хочу... Я повертаюсь в Лонгтайм і все…”— схвильовано почала говорити Мія.— Я не можу... — злякалась Мія. Їй стало бридко тільки  як уявила гадюку чи змію. 

— Не бійся половина не кусається. Ну точніше без яду,— почав заспокоювати Мію Марсі хоч і сам її стривожив.

— ПОЛОВИНА?— запитала Мія. По її тілі пробігли мурашки.

 — Так,— просто відповів Марсі.

— А інша з чим?— промовила дівчина і на її обличчі з'явилася стривожена усмішка.

— З ядом,— відповів Марсі.

— З ядом? Тобто помру?— стривожена усмішка зникла з обличчя Мії.

— Ні, якщо не будуть бачити тебе. — Ось так маємо знайти в цих джунглях чарівні капелюшки, піти до королівства попросити дозволу. І йти до панд. 

— А далі йти треба скільки?— запитала Мія. Вона просто стояла ніби завмерши.

— Двадцять п'ять тисяч гектарів. Думаю за тиждень впораємося,— якби у Марсі були руки, він би почесав бороду.

— За який тиждень? У нас є один день,— строго відповіла Мія.

— А ну тоді це складно… Нічого щось придумаємо,— безтурботливо відповів Марсі, він був упевнений, що його господиня щось придумає. 

— А...а...а. Щось придумаємо?— Мія поклала годинника в кишеню.

— Ну, так. Якщо, що то тут є й транспорт,— весело додав Мар.

— Та й, що? Це нас не порятує,— відповіла Мія, але вона аж відчувала тепло із кишені і  трішки заспокоїлась.

— Не панікуй.” Краще завжди йти вперед, ніж стати й стояти... “

— Ну, так... Пішли. 

  Вони пішли вперед. Їм треба було дістати шапки невидимки. 

Коли Марсі й Мія пройшли малу ділянку дороги, втомились. Ніде сісти не можна непробивні джунглі лякали Мію. Марсі було зовсім не страшно. Здавалося ніби він приховує щось добре. Він лежав спокійно ніби поганого з ними не станеться.