Дорогоцінні Емоції. Восьма

Розділ 15

Настав той самий день. Сьогодні починався заключний етап нашого навчання. Від розуміння цього нутрощі зав'язалися в вузол ще вночі.

Тренувальний табір знаходився десь у штаті Луїзіана, і летіти туди доведеться близько п'яти годин. За словами Мерліна, нам доведеться витерпіти настільки довгий переліт заради свого ж комфорту, адже легше уявити табір, повний англомовних дітей, аніж тих, чия рідна мова — іспанська чи кечуа.

На питання Марлі про те, хто буде пілотувати, Мерлін тицьнув пальцем в себе та на Кая. По-моєму, поки що в команді нашої хитрої Цікавості знаходилися тільки ми з Адріаном.

Мало того, що вчорашнє тренування з вогнепальною зброєю вичавило з мене всі соки та нерви, то я ще й забула, що треба зібрати речі. Добре, що всі мої пожитки влізали в один рюкзак. На відміну від пристойних розмірів дорожньої сумки Рейвен. Тільки Богу відомо, що вона туди запхала.

Вчора, під час останнього заняття з володіння стихіями я зрозуміла, що воно й справді останнє. Адже після повернення з табору ми майже одразу пройдемо церемонію. Не думаю, що у чинних Вартових Емоцій буде час на ранкове тренування. У будь-якому разі, ні з того, ні з сього я розревілася.

Дійсно розревілася під кінець тренування, коли хлопці почали аплодували Мерліну. Наставник спочатку вирішив, що мене знову зачепили стихією, а я просто не змогла стримати емоцій. Ніби в ту хвилину невидима хвиля з почуттів прорвала гребель.

— Ну-ну, дитино, це лише маленький кінець перед великим початком.

І ці його слова в'їлися в свідомість, немов рій термітів в кору кволого деревця. А чи впевнена я, що готова до цього самого початку? А якщо ні, то що це змінить? А що як весь останній місяць — це всього лишень сон, і завтра я прокинуся в своїй кімнаті, в маленькому місті, загубленому десь у Пенсильванії? А що як тягар титула Вартового Емоцій занадто важкий для моїх нестійких плечей? Причому не звичайного Вартового, а універсального.

Чим ближче час підкрадався до дня церемонії, тим загубленішою я почувалася. Звичайно ж, після цього мене протягом цілої ночі мучали кошмари. Я було встигла повірити, що привиди відступили, але Салазар ввічливо переконав мене у протилежному. Я могла тільки припустити, наскільки голосно закричала, коли перед очима одночасно загорілися мама, тато і Семюель, а власна магія виявилася марною.