Дорогоцінні Емоції. Восьма

Розділ 23

— Синку, як ти виріс. Я довгі роки чекала цього дня, щоб забрати тебе. Нарешті ти готовий піти з нами, — майже по-материнськи щиро промовила Лаура, потираючи долоні.

Нутрощі впали кудись вниз. Під вилицями Адріана випнулись жовна, повністю чорні очі пропалювали діру в нашій гості. Марлі встромила нігті в мою руку. Адже саме вона і очікувала чогось такого на початку.

— Нами? — перепитав Сенер, майже непомітно почавши розстібувати заклепку на мантії.

— Ну звісно, вся родина вирішила з'явитися через стільки років, адже так? — саркастично мовив Пітер. — Лауро, ти й матінку з собою притягнула?

Я ніколи не сумнівалася в відважності Пітера, та його голос настільки сочився зневагою та жовчністю, що мимоволі все ж замислилася над тим, що він або зовсім безстрашний, або ідіот. Багряні очі нашої Злості палахкотіли не гірше полум'я з самих надр пекельної безодні.

— Пітер Аттвуд. — Лаура окинула його зацікавленим поглядом. — Я чула про твою хлопчячу зухвалість. Вважаєш, що коли прочитав пару книг з картинками, де чорним по білому написано про мій родовід, можеш розмовляти зі мною в такому зневажливому тоні?

Імовірно, розуміючи, що сенсу ховатися більше немає, з-за будиночку визирнула блондинка приблизно тридцятирічного віку. Здається, не вистачило б і дня, щоб перерахувати всі зморшки на її обличчі. Вони з Лаурою були дійсно схожі.

Будь я звичайною людиною, давно б з'їхала з глузду, заплутавшись в генеалогічному дереві Вартових. У блондинки, котрій на вигляд трошки за тридцять, була дочка, котрій на вигляд двадцять, а у тої був син, котрому вісімнадцять. Хоча в реальності одній з них вісімсот, другій двісті, ну а Адріану поки і справді вісімнадцять.

— Адріан, — усміхнулася блондинка. — Востаннє я бачила тебе вісімнадцять років тому, в день твого народження.

— Як мило з твого боку, запам'ятати таку знаменну подію, Кетрін, — єхидствував Адріан. — В усі наступні роки і геть до цього дня ти страждала від довгострокової амнезії? Прямо як моя мама, що залишила мене на виховання батьку?

— Сину, відкладемо сімейні ніжності на потім. Тепер ти готовий йти з нами. Зустріти свою долю — долю своїх пращурів.

Лаура простягла руку до нього і очікувально схилила голову на бік. Адріан виглядав вкрай розгублено. Він, імовірно, все своє життя готувався до моменту, коли по нього прийдуть, та в реальності все виявилося тяжче пережити, ніж в голові. Як мінімум, я була в шоці від того, що вона сподівалася забрати його за допомогою звичайного запрошення.