Дорогоцінні Емоції. Восьма

Розділ 20

Не знаю, скільки минуло часу. Мені нічого не снилося. Я ніби балансувала між реальністю та сном. Тонула в сипучих пісках. Чула, як приходили люди, як вони розмовляли, іноді відчувала навіть дотики, але ворухнутися чи відповісти не могла.

Ніби між свідомістю та реальністю виросла стіна, і з кожною секундою небуття підкрадалося все ближче. Лякаючим був той спокій, з яким дозволяла поглинати себе.

В ще один момент, що нічим не відрізнявся від інших, я знову відчула, як хтось торкнувся долоні. Кожне нервове закінчення в руці, — не знаю, наскільки їх там багато, — почало поколювати у відповідь на вируючу енергію.

Я одразу впізнала чий він, адже, здається, тільки вчора власник цієї теплої шорсткої долоні кружляв мене в прекрасному казковому танці. Відчуття було настільки швидкоплинним, що я подумала — здалося. А в наступну секунду стіна, що відділяла мене від реальності, почала розсіюватися, дозволяючи знову відчути себе живою.

Через сотню спроб я нарешті зуміла розплющити очі. В кімнаті було темно і тихо. Приміщення не було схоже ні на мою спальню в Центрі, ні на кімнати в таборі. Поки намагалася остаточно прокинутися, в очі кинувся розмитий силует коло вікна, а коли кліпнула, він вже зник. Доволі моторошна гра тіней. Я спробувала підтягнутися, але кінцівки ніби скам'яніли.

Ворухнувши пальцями рук і ніг, я видихнула з полегшенням. Нічого не ампутували. В плечі пульсував тупий, майже непомітний біль, що нагадував про кульове поранення. Після марних спроб встати я вилаялася і відкинула голову на подушку. І що тепер?

Через декілька хвилин за дверима праворуч від ліжка пролунали кроки. Нарешті. Двері відчинилися, впускаючи в кімнату тьмяне жовте світло, і всередину прослизнула тінь. Спалахнув маленький вогник, і світіння свічки осяяло похмуре обличчя Мерліна.

— Мерліне? — Мій голос звучав наче шурхіт сухого пергаменту.

Вартовий завмер, ніби не вірив, що я розмовляла з ним, а потім гучно видихнув.

— Тессо, дитино, як ти нас налякала! Як ти себе почуваєш?

Мерлін поставив свічку на тубму коло ліжка, і стиснув мою руку. Його долоні були прохолодними та м'якими, а обличчя полагіднішало, помолодшавши на декілька років.

— Так, ніби мене накачали анестетиками. Не відчуваю рук та ніг, але плече ниє так, ніби інших органів і не існує.