Вигнанець. На Чужині

Частина Перша. Полон. Розділ 1. Сліди На Дорозі.

За пів року до...

- Та щоб тобі! Ми заблудились?
- Ні, я знаю цю дорогу.
- Не знаєш. Я навіть дорогою б це не назвав.

Мамай роздратовано випустив дим з рота. Жар люльки єдине, що гріло його в ранковий холод. Четвертий день вони намагались наздогнати Орисю, цілительку мисливської січі. Арсен, їх отаман відправив її з кількома людьми в Чигирин. Але на тракті не було й сліду. Зате сліди копит були на звороті до маленької стежки в ліс. Сліди багатьох копит.

Лаврін сидів навприсідки на землі, розглядаючи з десяток слідів. Врешті він піднявся, скинув каптур сірого плаща, показавши, що був він молодший від Мамая.

Мамай же ось-ось мав перейти вік жвавої юності, котрий вже й так затягнувся. Йому скоро буде третій десяток, а він так нічому й не навчився. Замість мчати, наче нечистий за ним в гонитві у Чигирин, він розшукує Орисю, вірячи, що щось до неї відчуває. Що він їй скаже, коли побачить? Що любить? Сізія б реготала від такого. Та й не знав Мамай напевне, щоб розкидатись словами. Сивина в бороду, як то говориться...

- Казав тобі, що знаю цю стежку! — зрадів Лаврін.

Навіть ранкова сирість та туман, що пробирав до кісток не міг вплинути на його тріумф. Мамай, щільніше закутався в плащ, щоб не задубіти від ранкового холоду.
Вони все далі заглиблювались в ранковий ліс. Туман неохоче переплітався з корінням дерев, тож залишалось лише сподіватись на коней, котрі впевнено, але повільно цокали копитами, по вологій землі.

Сліди знову загубились, але це тому, що вночі пройшла сильна злива.

- Ми скоро її наздоженемо! — Лаврін знову застрибнув на коня. — Ось побачиш, все буде добре...

Зло, чорний, бойовий кінь Мамая голосно фиркнув. Він завжди так робив, коли йому щось недовподоби, або щоб показати зневагу до чиїхсь слів. За кілька років Мамай вже вивчив звички свого бойового товариша. За інтонаціями фирканнями Зло розрізняв небезпеку і різні відтінки зневаги та презирства. Зараз Зло своїм фирканням послав радісного Лавріна під три чорти. Або і того далі.

Вони знову звернули вниз по крутій стежці. Мамай весь закутався в плащ, що стирчала лише люлька. Ліс між тим неохоче поступався місцем гірській ріці. Мокра зелень дерев закінчувалась біля урвища, залишаючи їх беззахисними перед рікою Дикою, що перетинає Гетьманщину по діагоналі й омиває береги Чигирину.

- Може вони вирішили перебратись на пристані? — спитав Лаврін.
- Проти течій з кіньми разом? — Мамаю в це слабо вірилось.
- Чому Орися звернула сюди? — думав він. — Чому слідів копит так багато? Вони зустріли когось? Але чому тікати сюди, замість мчати по дорогах і спробувати натрапити на козацький роз'їзд?

Звуки бою донеслись нізвідки. Значить вони близько. Забувши про всіляку безпеку Мамай з Лавріном кинулись на допомогу.