Мандрівники у часі

1 розділ

У Квітки випав зуб. Для дев'ятирічної дівчинки це був не перший випадок, але щоразу ця пригода ставалася зненацька. Хитався він давно, та виривати його не поспішала, обережно жувала на лівий бік, збиралася з духом і тут...

Вона чистила вранці зуби, зробила лише один необережний рух і зуб легенько хруснув.

- Мамо! - злякано-радісно закричала Квітка. - У мене зуб випав!

- Нарешті, - полегшено сказала та. Візит до стоматолога відкладався до іншого разу, точніше, зуба.

Завершивши ранкові процедури, дівчинка гарно помила свою здобич та поклала під подушку. Увечері, вкладаючись спати, вона перевірила чи він на місці та промовила з жалем:

- Шкода, що зубна фея не приходить удень - і зуб забрала б, і я б з нею познайомилась.

Вранці під подушкою знайшлась новісінька монета.

- Олексо, у мене нова гривня, - похвалилася вона брату.

Олекса критично оглянув монету і запитав:

- Мені вже шість років, а в мене ще жоден зуб не випав. Як ти вважаєш, треба ще довго чекати?

- Радій, що не випадають, бо це не дуже приємно.

Вони поснідали та почали проситися надвір. Ще якісь тиждень-два тому прогулянка біля будинку не була великою проблемою, але все змінив страшний коронавірус. Карантин не лише подарував щастя не ходити до школи але й позбавив права гуляти надворі. Врешті-решт, після довгих умовлять та щиросердних обіцянок до кого не підходити, вони отримали дозвіл батьків відпустити їх хоча б на годину.

Погойдавшись досхочу на гойдалках і набігавшись по майданчику вони сіли на лавку перепочити. Світило яскраве сонечко. Квітка потайки діставала з сумочки монету та милувалася нею.

- Гайда на другий майданчик, - запропонувала вона.

Олексу не треба було довго вмовляти, він був легким на підйом, тож хлопчик скочив на землю та побіг. Квітка кинулась навздогін. Оббігаючи будинок вони помітили темний клубочок. Їжачок! Він злякано зиркнув на малечу та чкурнув у кущі, але це його не врятувало. Суперхлопча обов'язково мав доторкнутися до симпатяги, тому сміливо подерся за ним, Супердівча мала таку ж місію, тож полізла за ними. Але їжачок не збирався здаватися: він звернув ліворуч, помітив перед собою паркан, тому кинувся праворуч, знову прослизнув між кущами та побіг доріжкою в бік будинку. Поки Супердівча продиралася через кущі, Суперхлопча вже мчав за кумедною тваринкою. Доріжка вела до дверей, які були зачинені. Здавалося, діватися колючому не було куди, проте він повернув перед дверима праворуч, пробіг декілька метрів та зник у щілині між будинком та невеличким старезним хлівцем, що невідомо чому ще не розвалився. Олекса протиснувся за ним, дістався протилежного боку, звернув за ріг розвалюхи і помітив як їжак легенько натиснув на низенькі дверцята, вони відчинилися і звірятко шмигнуло всередину. Це викликало подив, адже хлопчик часто бігав тут, хлівець раз по раз привертав його увагу, та його двері були постійно замкненими. І тут бац! Двічі пощастило - і їжака дожене, і в хлівець зазирне.

- Тепер точно не втечеш! - запально вигукнув він і штовхнув двері. Всередині панувала повна темрява. Він відважно зробив три кроки... І покотився в яму!

- Квітко, рятуй мене! - закричав він. - Я в яму впав!

Квітка обережно увійшла всередину, присіла і стала намацувати поверхню під ногами. Зненацька її руки намацали драбину.

- Тут драбина є, вилазь.

- Я не бачу де вона.

- Ось же, іди на мій голос.

- Я не можу знайти ніякої драбини, - почула вона через хвилину. - Де вона?

Квітка почала обережно, перетинка за перетинкою спускатися донизу. Хрясь! Одна з них переломилася і дівчинка теж полетіла донизу.

- Олексо! Де ти? - злякано вигукнула вона, розвела руки і почала крок за кроком його шукати. Аж ось її спочатку легенько торкнулися, а потім міцно обійняли маленькі ручки.

- Ти мене знайшла! Дякую тобі, Квіточко!

Квітка теж обійняла його і сказала:

- Тільки не плач, зараз ми з тобою звідси виберемося. Добре що я на їжачка не впала.

- Звичайно, добре, бо ти б його роздушила.

- Ти про їжачка турбуєшся? Мене тобі не шкода? - вигукнула вона ображено.

Бажаючи ухилитися від правдивої відповіді, він запитав:

- А як ми звідси виліземо?

- Пошукаємо якусь іншу драбину, бо ця неміцна.

- А як не знайдемо?

- Погукаємо на допомогу.

- Ми ж пообіцяли батькам ні до кого не підходити. Може нас прийдуть рятувати хворі на коронавірус.

- Давай спочатку пошукаємо, - з надією в голосі відповіла Квітка.

Вони взялися за руки щоб не втратити одне одного та повільно пройшли кроків з десять, вперлися в стіну, повернули ліворуч,обмацуючи простір зробили ще декілька кроків, знову стіна, та на щастя, скоро пошуки дали результат - Квітка знайшла драбину. Дівчинка одну за одною перевірила сходинки на міцність та обережно почала підніматися, Олекса не відставав. Коли вони видерлися нагору, стали шукати двері. Повернули праворуч, пройшли кілька кроків і побачили щілини, через які пробивалися промінчики сонця. Квітка обнишпорила поверхню перед собою, знайшла щось схоже на ручку та потягнула на себе.