Мандрівники у часі

2 розділ

Яскраве світло ледь не засліпило їх. Вони вийшли й побачили поле та хлопця, що сидів біля хлівця і грав на сопілці. На вигляд йому було років п'ятнадцять. Вбраний він був у старий одяг, але голову прикрашав новенький бриль. Діти зачудовано дивилися на нього поки хлопець не перервав гру. Він підвів до них голову та запитав:

– У вас є трохи хліба?

– Ми не брали з собою їжу, – відповів Олекса.

– Що ж ви будете їсти?

– Підемо додому.

– Де ви живете?

– Он там! – відповів хлопчик і, повернувшись, показав рукою назад, та так і завмер, бо замість високого будинку побачив маленький хлівець та безкрайнє поле.

– Вам добре, у вас є будинок, – зітхнув хлопчик, – в мене немає.

– У нас те-е-е-ж нема-а-а-є, – тільки й зміг промовити Олекса злякано.

– Чому? – здивувалася Квітка і теж повернулася назад.

– Ма-а-а-ма-а-а! – заревів Олекса.

– Це дівчинка? – здивувався сопілкар, вказуючи на Олексу.

– Ні, це мій брат.

– Чому ж він плаче?

– Ми загубилися. Ловили їжачка, а він забіг у цей хлів. Ми за ним, але там нічого не було видно, тож ми впали в яму, лазили там потемки та заблукали. Олексо, це неможливо, але ми мабуть в якийсь таємний підземний хід потрапили і тепер опинилися далеко за містом. Може ти знаєш в який бік до Бучі йти? – звернулася вона до хлопця.

– Ні.

– Тоді шукатимемо дорогу додому самі.

– Можна з вами? Я у вас удома пограю на сопілці і ви дасте мені їсти.

– О, якщо зможемо знайти наш дім, то ми й так тебе нагодуємо, проте, коли хочеш, то можеш пограти. А ти де живеш?

– Ніде. Я йду до козаків.

– До козаків? – здивовано перепитав Олекса і навіть перестав плакати.

– До козаків!

– Вони ще є?

– Куди ж вони дінуться? – засміявся хлопець.

– Ти не боїшся? – запитала Квітка.

– У мене шабля є, – відповів хлопець і показав невелику шаблю.