Мандрівники у часі

12 розділ

Вранці Левко з Велигором запрягли Буланку в маленький візок, поклали плуга на нього плуга та пішли в поле. Праворуч від Буланки біг Гордик, який постійно оглядався, немов дивувався, чому це його новий друг не пішов з ним.

– Не журися, – обійняла Олексу Богуслава, – ми опівдні понесемо їм обід, тоді й пограєшся на полі з Гордиком.

– А коли це?

– Кажу ж – опівдні.

– Я не розумію ще по годиннику, – засоромився хлопець.

– Що таке годинник?

– Як же ти знатимеш коли нам іти до Гордика, якщо ти не знаєш що таке годинник? – здивувався Олекса.

– Ми підемо коли сонце буде високо-високо, – терпляче почала пояснювати йому дівчина і навіть показала пальцем на небо.

– Пальцями лише діти показують, – докірливо сказав Олекса і пішов до дітей. Богуслава остаточно підірвала свій авторитет у його очах.

– У них немає годинника, – сказав він тихенько Квітці.

– Я помітила, – відмахнулася вона, спостерігаючи як Блискавка заганяє гусей до ставочка. – Навіщо він? В школу все одно йти не треба, а телевізора немає.

Така відповідь не влаштувала Олексу. Підходити до Боривітра він не став, бо не хотів заважати, тож пішов до Дарини.

– А як ти знаєш, що треба вставати вранці? – запитав він її.

– Сонечко встало, то й мені треба, – з посмішкою відповіла вона, – а зараз ще й півень будить.

– А коли треба нести їсти до Левка?

– Опівдні, – знову почув він це загадкове слово, тож вирішив більше не розпитувати.

Чекання було нестерпно довгим. Таємниче "опівдні" все не наставало. Каченята, Блискавка, ягнята та навіть будівництво не могли відвернути його увагу. Всидіти на одному місці він не міг – сидів у хаті на лавці, вибігав на двір і дивився на сонце, йшов до дітей, знову повертався до хати.

– Мамо, вже скоро полудень, – сказала Богуслава заходячи до хати.

– А коли вже буде опівдні? – втомлено запитав Олекса.

– То отоді й буде, – здивовано відповіла вона, – ми вийдемо трохи раніше, щоб опівдні вже бути в них.

Взяла торбинку з обідом, глечик з молоком і простягнула йому невеличкий вузлик.

– Допоможеш?

У хлопця наче крила виросли. Дорогою вона поспішала за ним та розповідала:

– Сонце вранці сходить, піднімається вгору, а як підніметься найвище, то це полу-день, пів-дня, половина дня, після цього воно починає опускатися донизу. Як сховається, то й день закінчиться.

– А коли сонця цілий день за хмарами не видно, тоді як? – запитав він і зовсім не здивувався, що дівчина не змогла дати зрозумілого пояснення.

Добігли швидко. Олекса здалеку помітив Буланку та Велигора, який йшов за плугом. Гордик лежав на траві, а Левко походжав по незораній землі і щось говорив до сина.

– Гордику! – закричав хлопчик, тицьнув вузлик Богуславі і побіг до нього.

Лоша повернуло голову, потім підвелося і повільно побігло назустріч.

Богуслава підійшла до батька, присіла та почала розкладати їжу.

Велигор доорав до краю, розпряг Буланку та й собі пішов обідати.

– Олексо! – гукнув Левко. – Іди їсти.

– Я дома поїм, – відгукнувся той, лежачи на траві, поки Буланка годувала Гордика.

– Дома то й дома, – погодився він. – Гарна земля тут Богуславо, краще ніж у нас там. Займище то й займище – займемо аж ген до лісу. Ех, треба було ще одного плуга купити. Довго одним ми тут будемо орати.

– Продамо хліб восени, то й купимо, – сказала Богуслава.

– Ні, – дивлячись на Олексу відповів Велигор, – треба яму для зерна копати, до весни тримати, щоб продати дорожче.

– Коли то ти таким багатієм став, – засміялася дівчина, – швидко забув як більше всього хотів просто наїстися.

– Не згадуй, – тихо сказав Левко. – Тепер треба багато працювати, буде хліб і до хліба.

Вони пообідали і Богуслава з Олексою пішли додому.

– А що ми будемо садити? – запитав Олекса.

– Пшеницю, ячмінь, жито, овес. Гордик дуже овес любить.

– Звідки ти знаєш?

– Всі коні люблять.

– Тепер я знаю, чому не люблю вівсяну кашу – бо я не кінь.