Мандрівники у часі

16 частина

Наступного дня Олекса зранку грався надворі, але без Гордика було сумно, тож він раз по раз забігав до хати та тихенько питав у Богуслави:

– Коли ми підемо у поле? Ще не полудень?

Врешті Дарина не витримала та вивела його на середину двору.

– Поглянь на свою тінь, бачиш яка вона велика? Коли буде полудень, то вона буде маленькою, а потім почне знову рости, але вже в інший бік. Запам'ятай і будеш сам знати коли на поле йти потрібно. Зайдеш в хату і нам скажеш.

– Згода! – радісно вигукнув Олекса. – Дякую!

Він примчав до ставочка, де гралися діти та похвалився Квітці:

– Я навчився визначати час за годинником!

– Не видумуй, тут немає годинників, – відмахнулася Квітка.

– Ну тоді я тебе не навчу, – ображено вимовив він і пішов до Каранди.

З хлопцем він не товаришував, але більше не було з ким поділитися радістю – Левко з синами був на полі, а Юрко десь зник.

Каранда місив ногами глину і тому не відразу його помітив.

– Прийшов допомогти? – привітно озвався він – Знімай взуття і залазь.

– А можна? – в очах Олекси спалахнула іскра цікавості та враз згасла.

Він став рівно, подивися на свою тінь. Вона була не малою, але й невеликою. Коли ж полудень?

– Я маю в полудень іти на поле.

– Полудень скоро, дивись – край твоєї тіні торкається он тієї кульбаби. Тепер порахуй скільки ступнів тобі треба до неї зробити. Два. Трошки помісиш, буде вже один. Поки помиєш ноги, поки вони висохнуть на сонці, то вже й полудень буде.

– Ні, – заперечливо покрутив головою Олекса, – мені опівдні вже на полі треба бути. Левко з хлопцями голодні.

– Тоді приходь коли з поля повернешся, а зараз поки дивися як я це роблю.

– А чому ти мисіш її ногами?

Каранда розвів руки та здивовано відповів:

– Якщо руками таку гору перемісити, то сил на ліплення вже не залишиться. Хіба що ногами ліпитиму.