Мандрівники у часі

13 розділ

– Погляньте-но що я сьогодні знайшов, – сказав якось увечері Левко та поклав на лаву три чудернацькі зморщені гриби.

– Зморшки! – вигукнула Квітослава. – Батьку, візьми мене завтра з собою, я гриби збиратиму!

– Я теж хочу по гриби, – сказала Квітка.

– І я, і я, і я! – загукали разом Олекса, Лесь та Леся.

– Це далеко, аж за полем, – відповів Левко, але діти не вгавали.

– По гриби, по гриби! – кричали вони і Левко погодився.

– Що ж, завтра все одно неділя, орати не будемо.

Рано-вранці, лиш зійшло сонце, їх розбудили. Навіть Квітка прокинулася швидко й побігла вмиватися. Поснідали та стали збиратися в дорогу.

– Я лишаюся тут, – поважно сказав Юрко, – треба господарство оберігати, а озброєний лише я. Боривітер сьогодні з воїнами та робітниками пливуть далі, а розбійники зникли ще затемна.

– Скільки вовка не годуй, він все одно на ліс дивиться, – скрушно похитав головою Левко. – Щось вкрали?

– Тільки коней у воїнів, наших не взяли. Я сказав Боривітру, та він лише відмахнувся. Так що я лишаюся.

Дарина вдячно йому всміхнулася та стала збирати у торбинку обід, а Олекса ще й нишком поклав за пазуху недогризений окраєць.

Було прохолодно, тож йшли швидко, щоб зігрітися, навіть Лесик та Леся не відставали.

Проминули ліс і вийшли до свіжозораного поля.

– Ого, яке воно велике! – вигукнула Квітка.

– Та яке там, – буркнув Левко, – такий кагал, як у нас, більший лан обробити може, але ж далі ліс.

– Ген за тим лісом багато вільної землі, та хіба ж туди находишся, – скрушно сказав Велигор.

– То я ж і кажу тобі, сину, шукай собі дівчину, женись та будуй там хутірець. Земля тут гарна, зерна буде вдосталь, бо як займе хтось інший, то будете цей клаптик між собою потім ділити. Тьху! – спересердя він аж сплюнув.

– Велигор такий набурмосений, що його всі дівчата бояться, – засміявся Іванко, – Сватай краще Світана. Він усе те поле собі забере, не хутірець, а ціле село збудує, аби лиш нікого туди не пустити!