Мандрівники у часі

7 розділ

Як і обіцяв Боривітер, за три дні на світанку прибули човни. Будити господарів не довелося, Левко з Велигором стояли біля хати й чекали на гостей. Речі були складені на воза, якого позичили у сусіда. Олекса прокинувся як тільки почув рух по хаті, а Квітка все ніяк не хотіла вставати.

– Нехай спить, поки ми все поперевозимо, – махнула рукою Дарина.

Переїзд почався. Левко вів вола, запряженого у воза, допомагав Богуславі та Велигору перекладати речі на човни, а потім повертався назад і допомагав Дарині та хлопцям.

Врешті решт, завантажили скриню.

– Ну все, більше нічого не лишилося, – урочисто сказав Левко, зняв шапку й перехрестився. – Прощавай, хато.

– А де Квітка? – почувся з воза тоненький голос Олекси.

– Ой, лишенько! – сплеснула руками Дарина. – Дитину мало не забули.

Левко кинувся в хату, дістався печі, обережно взяв дівчинку на руки, виніс надвір і поклав на воза.

– Тепер справді все, – тихо сказав він, повернувся та не оглядаючись спрямував воза до річки.

Човнів було сім. У першому сиділи воїни, у другому Борислав з мандрівниками, в третьому сім'я Левка, у чотирьох задніх лежали речі. Човни просувалися швидко. Був тихий ранок, навколо чувся лише спів птахів та плюскіт весел.

– Снідали? – запитав Боривітер.

– Ні, – відповіла першою Квітка.

– Бо ти все проспала, – засміявся Юрко, – а ми снідали, Олекса сьогодні навіть кашу їв.

– Я теж зараз згодна на кашу, – сказала вона зі смутком.

– Каші немає, є варені яйця, – промовив Боривітер і дістав зі своєї торбинки з десяток яєць.

У Квітки аж очі заблищали.

– Ніколи не думала, що я так люблю варені яйця.

Взяла одне, акуратно обчистила і запитала:

– А де смітник?

– Та немає, – знітився Боривітер, – я теж не звик смітити, але смітників тут дійсно ніде немає, залишки їжі, які не з'їла худоба чи птиця викидаються на купи, там воно все перегниває, а потім розкидається по полях чи городах.