Для американських вiйськових пiлотiв у В'етнамi перiод проходження служби означав виконання ста польотних завдань над ворожою територiею. При цьому п'ятдесят вiдсоткiв пiлотiв були збитi. Декого вдавалося врятувати, але бiльшiсть збитих уже нiколи не поверталися. У 1967 роцi, будучи ще молодим, недосвiдченим винищувачем, я прибув iз вiйськово-повiтряноi бази Маунтiн-Хоум в Айдахо на базу королiвських ВПС Удон у пiвнiчному Таiландi для виконання найнебезпечнiшоi роботи в авiацii США - розвiдки.
Це було задовго до нинiшньоi ери дронiв та достовiрних супутникових даних. Мiй лiтак RF-4C Phantom був споряджений усiма видами зброi, обладнаний камерами та додатковим паливним баком. Моею роботою були польоти над ворожою територiею, щоб штурман мiг зняти фото до та пiсля нашого бомбардування. Бiльшiсть завдань виконувалися вночi, i я летiв крiзь тропiчну пiтьму приблизно в сотнi метрiв над землею, ледь не причiсуючи верхiвки дерев. У момент перетину кордону з Пiвнiчним В'етнамом дисплей у моему шоломi час вiд часу спалахував, наче автомат для гри в пiнбол, пiсля чого з гучним писком та свистом активувалася система попередження про ракетну атаку. Небо свiтилося вiд трасерiв зенiток, i я розумiв, що через кiлька хвилин мiй лiтак засiче ракетний радар, хiба тiльки 150 метрiв - це достатньо низько, щоб вiд нього сховатись.
У такi хвилини рiвень адреналiну в моiй кровi мав би зашкалювати, але я не втрачав голови. Навпаки, небезпека мене майже заспокоювала. Цим я завдячую тренуванням з контролю ризикiв, якi отримав вiд ВПС. Тi тренування навчили мене робити чотири речi: Оглядати, Орiентуватись, Вирiшувати й Дiяти. Зокрема, я мав спостерiгати за об'ектом розвiдки, визначати найкращий шлях у гарячу зону й назад, орiентуватись у разi неочiкуваних подiй, а потiм рiшуче дiяти на основi iнстинктiв та засвоених навичок. Зволiкання може вбити пiлота, як i безрозсудна хоробрiсть. Як тiльки мiй штурман робив потрiбнi фото, я тягнув важiль на себе та виривався з-пiд обстрiлу, хоча через перевантаження майже нiчого не бачив. Вiд тих перевантажень штурман теж часто вiдключався, а в деяких випадках i втрачав контроль над своiм кишечником.
Але вiн не скаржився. Бо я завжди доставляв нас назад живими.
Тодi я був просто молодим пiлотом реактивного лiтака, який сподiвався пережити свою сотню завдань. Я не знав, що досвiд польотiв та тренувань, якi я пройшов щодо вмiння думати та дiяти в смертельно небезпечних ситуацiях, сформуе спосiб моеi роботи до кiнця життя. Я прибув до В'етнаму в 1967 роцi з двома ескадрильями винищувачiв F-4 та двома розвiдниками RF-4C, загалом сотнею лiтакiв. Ми прибули на змiну двом ескадрильям RF-101s. З п'ятдесяти RF-101s протягом одного року були збитi всi, крiм чотирьох. А тi, що залишились, мали в корпусi стiльки пробоiн, що просто не могли лiтати. Навiть не знаю, як пiлоти взагалi посадили iх пiсля останнього завдання. RF-4C був бiльш витривалим лiтаком-винищувачем, але половину наших лiтакiв однаково збили протягом року. Ми покращили показники виживання, але 50 вiдсоткiв тих, хто прибув разом зi мною, все одно не повернулися на базу. Лише кiлькох щасливчикiв вдалося врятувати з джунглiв, перш нiж iх схопили в'етнамцi.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Навчись робити вдвiчi бiльше за менший час.
Short StoryЦе розповiдь автора, на своєму досвіді, про народження та вдосконалення нової системи цiнностей, у якiй люди важливiшi за процеси, а реакцiя на змiни суттевiша, нiж дотримання плану.
