Через шiсть мiсяцiв ми стали найприбутковiшим пiдроздiлом у компанii. Прибутки на 30 вiдсоткiв перевищили видатки. Нашi системи Nonstop Tandem стали першими онлайновими автоматами для транзакцiй, яким банки довiряли достатньо, щоб iх використовувати. Ми розгорнули iх по всiй Пiвнiчнiй Америцi. У нашi днi, у яку б частину краiни ви не поiхали, банкомат знайдеться скрiзь. І всi цi машини точно знатимуть, скiльки грошей на вашому рахунку. Моя команда добряче над цим попрацювала. Ага, нема за що.
Вчимося думати, як робот
Пiсля моеi першоi кар’ери в армii, а другоi – в освiтi, прийшовши в бiзнес, я почувався свого роду аутсайдером. Проте точка зору сторонньоi людини якраз i стала одним iз найцiннiших моiх активiв. З першого ж дня для мене стало загадкою, чому люди наполягають на роботi способом, який наперед е неефективним та марнотратним, дегуманiзованим i просто гнiтючим. Гадаю, вони вважали, що так дiють усi, а тому вiн, мабуть, найкращий.
Менi дiйсно подобалося працювати в MidContinent, але я прагнув випробувати своi вмiння та навички на нових викликах. Закiнчилося це тим, що протягом наступних двох десятилiть я працював на великi й малi компанii на посадi вiце-президента з проектування або технiчного директора. У кожнiй з них я намагався досягти бiльш ефективноi спiльноi роботи команд. Улаштувавшись в одну iз цих компанiй, я опинився в Кембриджi, штат Массачусетс, усього за кiлька кварталiв вiд Массачусетського технологiчного iнституту (МТІ). Кiлька тамтешнiх докторiв та професорiв якраз заснували нову компанiю зi створення роботiв, i iм стало тiсно в iхнiй лабораторii. Розглянувши рiзнi варiанти, вони орендували офiсне примiщення в моеi компанii.
Через кiлька тижнiв пiсля iхнього переiзду сталася геть неочiкувана рiч: у мiй кабiнет забiг шестиногий робот завбiльшки з кота, який почав ганятися за мною навколо столу. Розробники вiдразу забрали його та нервово вибачилися за iхню машину, але кожнi кiлька днiв це повторювалося знову. Один iз роботiв постiйно тiкав з лабораторii та починав гасати будiвлею. Я весь час чув клацання механiчних нiг у коридорах.
У мене тодi була одна традицiя. Наприкiнцi дня в п’ятницю я завжди виставляв у своему кабiнетi вино та пиво, щоб усi члени команди могли розслабитись i неформально поспiлкуватися пiсля важкого тижня.
На цi посиденьки я запрошував також моiх сусiдiв робототехнiкiв, i однiеi п’ятницi до мене завiтав Роднi Брукс. Цей викладач штучного iнтелекту МТІ був одним iз засновникiв компанii. Я спитав його, як працюють цi бродячi роботи.
«Ми десятками рокiв намагалися створити дiйсно розумну машину, – сказав вiн менi. – Витратили мiльярди доларiв i багато-багато рокiв працi, збудувавши найбiльшi комп’ютери, якi тiльки могли, з найбiльшими базами даних, але отримали лише комп’ютер, здатний обiграти людину в шахи».
Вiн пояснив, що до його роботiв застосовуеться зовсiм iнакший пiдхiд. Замiсть спроб побудувати щось iз одним-единим центральним мозком, вони збудували робота, у якого кожна iз шести нiг мала власний мозок. Процесор у спинi мав лише кiлька простих правил: уперед, назад, не наступати на iншi ноги. Чип нейронноi мережi в головi робота контролював дотримання цих правил i дiяв як реферi для всiх частин. Вiн повiдомляв ногам про те, що бачив крiзь свою камеру, коли натикався на перешкоду, – та й усе.
За словами Брукса, цiкавим було те, що кожного разу, коли робота вмикали, вiн учився ходити заново. У нього не було бази даних про розташування iнших предметiв у кiмнатi. Натомiсть його базою даних був сам свiт. Кожного разу пiсля вмикання вiн визначав розташування iнших предметiв, немов уперше. Натикався на речi й сприймав iх як реальне оточення, що означало його здатнiсть адаптуватися до будь-якого середовища.
«Давайте я вам покажу», – сказав Брукс, затягнувши мене до iхньоi лабораторii. Вiн сунув чистий нейронний чип в одного комахоподiбного робота, i я побачив, як той оживае. Спочатку робот невпевнено заспотикався кiмнатою, наче новонароджене теля, яке вперше намагаеться стати на ноги. З кожним кроком вiн ставав усе впевненiшим. Ноги швидко вчилися спiвдiяти. Уже через декiлька хвилин робот бiгав навколо. Його вмiння ходити не було анi збереженим, анi запрограмованим. Усi складники працювали разом за рахунок кiлькох простих функцiй. Цi ноги не думали, а просто дiяли. Я був надзвичайно вражений генiальнiстю та простотою цiеi системи. Тут було щось, що робило саме те, чого мене вчили робити, коли я лiтав над В’етнамом: Оглядати, Орiентуватись, Вирiшувати й Дiяти. Цей робот був iнтегрований у довкiлля й рiшуче дiяв на основi даних iз довкiлля.
А що б сталося, – спитав я Брукса, – якби ми змогли розробити набiр простих iнструкцiй для груп людей працювати разом, точно як оцi ноги? Вони б самоорганiзувались та самооптимiзувались, як i цей робот?
– Не знаю, – вiдповiв вiн. – Чому б вам не спробувати це й не повiдомити менi, що iз цього вийшло.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Навчись робити вдвiчi бiльше за менший час.
Short StoryЦе розповiдь автора, на своєму досвіді, про народження та вдосконалення нової системи цiнностей, у якiй люди важливiшi за процеси, а реакцiя на змiни суттевiша, нiж дотримання плану.
