Дзвін срібла та вниз, до землі.
У Драко все тіло було у рубцях. Батько бив його не щодня, але іноді, ночами, майже щоночі, Драко доводилося, зіщулившись, забиватися в куток.
Люціус Мелфой був сліпуче гарний: йому слідом оберталися на вулицях, побачивши його серця прискорювали біг, у горлі пересихало. Він був усім, чим прагнув бути Драко, усім, чим він не був. Ненідна дитина, ганебний син. Він не заслуговував на право носити прізвище Мелфой, бо Мелфой — це не просто ім'я. Це право на бісову велич.
Коли Драко було чотирнадцять, він приїхав додому на Різдво. Радість була недовгою — матері не було вдома. Батько змусив його три години практикуватись у заклинаннях, а потім відправив у ліжко. Драко добре запам'ятав ту ніч: він не спав, читав при світлі палички, здригаючись щоразу, коли чув стогін Люціуса, що трахав поверхом вище якусь чергову відьму. На питання, чому це була не його мати, та, з якою він спав минулої ночі, батько з силою вдарив його обличчям у стіну. Кров хлюпала з рани на голові, а він схлипував: « пробач, батьку , пробач...»
Люціус пускав у хід кулаки, щоб навчити сина мистецтву руйнування. Грай, нищи, вигравай. Це бій, казав він. Кожен синець чи подряпина вчили — не став запитань, забудь про совість, живи і продовжуй традиції Мелфоїв. Батько показував. Драко засвоював і ненавидів, не знаючи навіщо це все, але терпів до кінця, тому що так повинен робити Мелфой.
Про решту він не знав. Але одного разу вночі почув крики і кинувся вниз. Гучні, жалібні крики, що приголомшують, пронизують мозок. Мати кликала його, благала прийти, зупинити кров, вгамувати біль, утримати батька. Виявилося, той часто бив її, іноді — бо мав поганий настрій, або можливо йому так хотілося. Люціусу це подобалося. Його це заводило.
Драко сів на сходи і спробував наповнити голову думками, щоб заглушити крик. Згадав пісню і загорлав її про себе. Гучно, ще голосніше, щоб не чути. Цю пісню співала йому у дитинстві мати.
Про магію, про кохання... кохання... і сім'ю.
«Мелфої – прекрасна родина», – думав він. Ласкаво просимо до сімейки. Такої бездоганної та аристократичної, що кров в жилах охолоне від її гостинності.
А потім він ударив. Якось уночі мати вийшла з кімнати, спотикнулася на сходах і залишилася нерухомо лежати внизу, побита. І тоді Драко закричав. Закричав на батька. Він усе біг, біг, і біг, і нарешті вдарив його з такою силою, що в очах потемніло, Люціус впав обличчям до підлоги. "Він що, помер? - запитав себе Драко, - якщо лежить ось так. Невже я сподіваюся, що він помирає? ... Невже я мрію, щоб він був мертвий? Я що, хочу цього"? Чи хотів він? Може, так, а може, ні... Залишок ночі пам'ятався невиразно. Після того, як батько підвівся, закричав, ударив, прокляв закляттям.
ВИ ЧИТАЄТЕ
Спрага/Water/Переклад
Fiksi Penggemar- Ти той, хто змушує мурашки бігати по моїй шкірі, коли ми стоїмо в одній кімнаті! Ти на дні Мелфой. І твій батько навіть не міг навчити тебе нічого іншого, крім того, як тягнути всіх інших разом із собою... Її чарівна паличка полетіла в сторону. |...
