Спрага/Water/Переклад

Частина 12. Розділ 3

Він не пам'ятав, як повертався. Змащені рухомі плями каміння, світло смолоскипів; важке дихання, він спіткнувся, ввалився в дірку за портретом і впав на виставлені вперед руки.
   
До туалету. Негайно, бо нудить. Моторошно нудить.
   
Ти перетворився на нього. Дивись, що ти наробив. Чого від тебе ще чекати?
   
Драко насилу встав, придушив поклик блювоти, проковтнув і кинувся до сходів у спальню; промахнувся повз першу сходинку, втримався за стіну і спробував знову. Хитаючись, побрів на тьмяне світло, що пробивалося з-під дверей; спітніла долоня двічі зісковзнула з ручки.
   
Це все тепер. Ти не зміг узяти від нього те, що треба. І гірше. Перетворився на те, чим, клявся, що ніколи не станеш.
   
Нудота. Сильна, до болю, до крові скручує, пекуча. Потрібно тільки випустити її. Відчути під руками такий знайомий край унітазу, нахилитися над ним та вдихнути божественний запах розплати. Може, цього разу його серце вискочить услід.
   
А рука досі болить — від удару її щелепи. Ти чув хрускіт, чув, як голова Пенсі стукнулася об камінь, бачив, як вона повільно сповзла по стіні. Ти й раніше таке бачив, збоку. Стільки разів. Це було так просто. Напевно тому, що ти точно знав, що робити. Знав, як спрямувати удар, щоб вона відлетіла назад і впечаталась у стіну.
   
Драко вбіг у туалет, нахилився над унітазом. Його вивернуло, але поклик блювоти не приніс нічого. Ні. Це не правильно. Щось мало бути, щось мало вийти. Це почуття — позбутися його. Він вигнув корінь язика, натискаючи на горло, поки не відчув новий позов. На цей раз він сплюнув, трохи. І важко дихав у холодну білу глибину унітазу, в якій луною віддавалися його тихі хрипи.
   
Скільки разів він бачив, як мати стискається від страху? Здавалося, тисячі. Але він і вдома майже не бував — отже, всього кілька разів. Достатньо, щоб знати – це було. Знати, що він ніколи. Нізащо у житті не вдарить жінку.
  
Він так багато в чому хотів бути схожим на батька: мати його владу, популярність, нахабну, безсоромну впевненість і силу, щоб жити та дихати ідеями одночасно грандіозними та руйнівними. Він любив батька. Сумував за ним. Але твердив собі, що ніколи — є одне, чого він ніколи не зробить — не стане, як батько, розпускати руки. Бо бачив, як страждає мати, але все одно відвернувся, так і не зміг доторкнутися до неї, втішити, сказати — що б не робив батько — він, Драко, завжди буде поруч. Бо він не був, не міг бути. І вона змусила його пообіцяти, якось уночі, тієї самої, коли він не витримав і зірвався, а потім корчився на підлозі під прицілом безжальної батьківської палички. Коли вони залишилися самі, а батько знову зник уночі, мати відвела його нагору, поклала в ліжко і плакала. Твердила — щоб він не робив, хоч би як розпорядився своїми блискучими можливостями — він не винен. Вимагала пообіцяти ніколи. Не завдавати болю тим, кого любить. Як Люціус.
   
Драко тоді промовчав. Але присягнув — тихо, самому собі.
   
Він часто бив хлопчаків. Молодших, старших, тих, хто не міг дати здачу. Підстерігав, коли вони читали біля озера або йшли на сніданок через спільну вітальню. Якщо вони виявляли неповагу, Драко давав їм це зрозуміти. Він знав, що таке жорстокість, бо у ній виріс. Передбачалося, що й буде жити — з нею. Але все одно залишався один рубіж, межа болю, який він не міг перейти. Не розумів, у чому така різниця, по правді, її майже не було, нічого істотного, але все одно. Він ніколи не вдарить дівчину. Жодну. Навіть Ґрейнджер.
   
Грейнджер.
   
Стільки помилок. Так багато, бризками крові в обличчя, можна і потонути, блін. Нічого не залишилось. Яка різниця? Все втратило сенс. Тому що він зрадив батька, а тепер і останню частинку себе, що ще трималася. Ще була жива.