Син мафії та його охоронець/ КіннПорш

Розділ 19: Загублені

РОV Порш

Я розплющив очі і помітив, що небо почало світлішати. Цікаво, скільки зараз часу і як довго я проспав у такому положенні. Незважаючи на те, що подекуди все ще боліли суглоби, здоров'ю, здається, нічого більше не загрожувало. Але однозначно, почувався я набагато краще, ніж учора.

- Прокинувся? - хрипкий голос пролунав зі спини, коли Кінн, який тримав мене за талію, поворухнувся. Його дихання обпалювало шию, посилаючи натовп мурашок по всьому тілу, а шкіра неприємно липла від поту.

- Добре спалося? - тихо позіхнувши, знову запитав він.

- Ага, - відповідь моя прозвучала слабко. Не хотілося визнавати це, але... Його обійми і справді були теплими. Якоюсь мірою я навіть звик до них ... зовсім трохи.

- Тоді піднімайся. Ти мені всю руку віддавив, вона затекла, - тон Кінна був грайливим, важко було сприймати його слова всерйоз.

- Відпусти мене для початку, тоді й встану.

На це сухе зауваження він випустив мене з обіймів і я поспіхом відокремився від нього подалі. Чоловік видав короткий смішок і встав, починаючи потягуватися, розминати суглоби і робити розминку. Після кількох кривлянь, Кінн нарешті потягнувся за своєю висохлою сорочкою і обтрусив її від пилу. Футболку ж просто жбурнув у мій бік, змушуючи мене підкинути руки перед собою, щоб зловити її на льоту. Сяк-так незграбно натягуючи її, мені боковим зором вдалося помітити, що Кінн зробив крок до входу в печеру.

- Куди ти йдеш? - запитав я його.

- Потрібно перевірити як там із погодою. Почекай тут, я скоро.

Відповідати йому було безглуздо, тож я просто сів і простежив за його широкою спиною, що з кожним кроком усе далі віддалялася від мене.

Минулої ночі... з ним справді було неймовірно комфортно - ніби на м'якій перині спав, до того ж ще й теплою ковдрою вкритий. Але що пригнічувало, так це те, що мене все влаштовувало! Я дозволив йому обіймати мене до самого ранку. Усі кошмари розсіялися поруч із ним.

Умиротворення, спокій, тепло... як Кінн міг поєднувати в собі всі ці якості?

Щиро намагаючись вирватися з думок про нього, я ляснув себе по щоках і став гасити тліючі вогники в багатті.

Потрібно скоріше вибиратися звідси, інакше через цей ліс у мене скоро дах поїде.

Як далеко ми забрели? Боюся, вчора ми так швидко бігли, що навряд чи вийде згадати зворотний шлях. Радує хоч, я не один тут застряг.