Дівчинка для мафіозі

5 глава: Невдале пояснення

Дженні

Я залітаю в спальну і просто падаю на підлогу. Мені так огидно, огидно від себе. Я сама вирішила пожертвувати собою заради мами. Але звинуватила в усьому Бастіано. Він торкався до мене ніжно, боячись мені нашкодити. Спочатку я дійсно не хотіла, щоб він торкався до мене, але потім стало приємно. Приємно як від відносився до мене. Піклуючись про те, щоб не нашкодити.
Я заплуталася в своїх відчуттях, я взагалі не знаю чого хочу. З однієї сторони: злість та образа, що моєї думки ніхто не запитав. А просто взяли і відали за борг мене. Як ж я маю тоді насолоджуватися його доторками? Хіба це правильно? Хіба мені може подобатися бути з ним? Невже це нормально при здоровому глузду? З іншої сторони: насолода, можливість відчути свою вагомість. Можливо й кохання до нього в мене й немає. Але бажання, щоб він був тим, хто викликає в мене почуття насолоди, в мене є.

Близько другої години дня я, нарешті, виходжу зі спальні. На столі в кухні знаходжу записку.
«Здається тобі хочеться зараз побути одною, тому я поїхав на роботу. Буду у вечері. Якщо зберешся кудись повідом про це охорону. Я не бажаю тебе контролювати, але мені важливо знати де ти знаходишся. Їжа в холодильнику.
Не варто забувати, що це твоє життя, твоє тіло, твій вибір. Будь ласка, не дозволяй іншим приймати рішення за тебе.
                                                Бастіоно»
З

араз найбільш хотілося поговорити з ним, а він пішов на роботу. Чому все так не вчасно відбувається? Можливо я образила його своєю відповіддю? Загалом то я відповіла в запалі власної не зрозумілості. Не розібравшись сама в своїх почуттях. І я чудово знаю, що це моє життя, але іноді обставини примушують підкоритись.

До вечора я встигла написати всі конспекти, а також приготувала вечерю. Передяглась з халату в сукню. Елегантна французька жіноча сукня, білого кольору з довгим рукавом, робить мене супер ніжною та погружає в атмосферу принцес.
На годиннику було сім годин коли Бастіано повернувся. І я відразу пішла його зустрічати, навіть не знаю навіщо.
— Привіт... – сором’язливо вітаюсь.
— Привіт... – дивиться на мене. — Ти кудись зібралася йти?
— Не зовсім... Я просто.... –  Мовчу, бо не знаю, що вигадати. — Я вечерю приготувала, йдемо їсти.
— Різотто?
— Ти не любиш? – здивовано запитую.
— Люблю...
Зайшовши до просторої кухні ми сідаємо за стіл, приймаючись їсти.
— Насправді я не зовсім мала на увазі те, що сказала. Я просто...
— Мовчи – завмираю. — Я зрозумів, що ти була проти і, що я вчинив некрасиво з тобою. Давай перестанемо говорити на цю тему.
— Але я не... – не дає договорити.
— Мовчи Дженні!
Кидаю погляд на їжу. Прикушую губу в пориві легкої образи. Їмо ми в тиші, я так і не пояснила йому те, що збиралася. Він зовсім не хоче чути мене.
Коли він збирався покинути кухню я хватаю його руки.
— Постій, будь ласка. Можеш вислухати мене.
— Дженні якщо ти збираєшся говорити про нашу ніч, то навіть не думай.
— Але... – знову не дає договорити.
— Ніяких «але»!
Нерозуміючі, що ще зробити я просто цілую його. Але він зразу відсторонюються від мене.
— Що ти робиш? – запитує злим голосом. І знову його карі очі, відтінку каштана, стають моїм жахом.
А я просто починаю ридати. Я плачу, бо не знаю, що це зробити або сказати щоб він не злився на мене. Я поцілувала його, а він розізлився за це.
— Дженні, чому ти плачеш? – запитує Бастіано. Торкаючись моїх рук.
— Я хочу все пояснити, але ти навіть слухати не хочеш. – заливаюсь сльозами.
— Що пояснити? – кричить на мене. — Що ти хочеш мені ще сказати? Що поцілувала, бо я тебе примушую? Чи що?
— Бастіано... – підіймаю свій погляд на нього. — Я... я не це мала на увазі.
— А що? Скажи, що ще? В чому ще ти хочеш мене звинувати?
Я зовсім не знаю як достукатися до нього. І сил зовсім не має. Відчуваю себе дуже погано. В  повному розпачі падаю на землю. Закриваючи своє обличчя, щоб він не бачив моїх сліз. Я плачу, як маленька дитина, що не в силі зупинитися сама. Біль і образи стискають моє серце. Я просто хотіла щоб він не відчував себе винним, але все стало тільки гірше...
— Перестань плакати Дженні. – сідає біля мене бажаючи зупинити мій плач. — Пробач, я не мав права так вчиняти з тобою.
— Бастіано... – підіймаю свої заплакані очі на нього. — Чому ти не хочеш вислухати мене?
— Гаразд, я вислухаю тебе. Тільки перестань плакати.. – підіймає мене та садовить на стільчик.
— Я.. – дивлюсь на нього і розумію, що він не хоче слухати. — Я... Йдемо спати..