Дівчинка для мафіозі

6 глава: Віддача номер два

Бастіано

Вчора ми так і не поговорили про те, що Дженні так сильно хотіла поговорити. В ранці я зібрався поїхав на роботу, поки Дженні спала. До вечора провів на роботі, коли приїхав додому Дженні не було. Охорона сказала, що вона говорила їм, що прийде близько восьмої години. Бо в її подруги день народження і вони домовились після пар відсвяткувати в кафе. Я пішов в душ, та почав готувати вечерю.
Дженні прийшла додому у вісім двадцять. Від неї перло алкоголем. До того ж на ній була червона міні-сукня з відкритими плечима. Ця сукня ледве прикривала її зад.
— Дженні, що це на тобі?
— Сукня. Моя подруга обирала. Я їй говорила, що таке не ношу, але вона мене вмовила. – посміхається.
— Чому ти п’яна, хіба не в кафе в пішли? – запитую в цієї п’яниці.
— Мені сказали, що в кафе, а як з’ясування, то в клуб. Якби я знала, то не пішла б. Але там було весело...
— Ти хоча б розумієш, як алкоголь шкодить здоров’ю?
— Ти такий красивий.... – проводить пальчиком по моєму обличчі.
— Дженні, ти більше ніколи не одягатимеш такі короткі та відкриті сукня, ясно?
— Мг.... – засмучено відповідає. – я ще конспекти не написала...
— Дже... – не встигаю договорити, як її губи накривають мої.
— Не будь таким злим... – відривається всього на декілька секунд.
Руками мандруючи по моєму тілі. Невпевнено, але в той ж час рішуче притримується п'яного плану. Занурюючись своїми маленькими ручками мені під футболку. Поцілунками покриває губи та шию.

Дженні

З алкоголем я значно перебрала. То я просто пила алкогольні напої, я навіть уявити не могла, що сп'янію від них. Голова болить, немов ще трохи і розвалиться. На годиннику показує пів сьомої. І розумію, що я гола. В спробах згадати минулому ніч приходять фрагмент, як я цілую Бастіано.
— Я що перша почала! – прикушую губу згадуючи продовження. Те, як сама полізла до нього. Роздягалась перед ним. А потім цілувала його тіло.
— Жах! - протираю потилицю.
В мене нема часу довго сидіти та жаліти про вчинки. Встаю з ліжка та біжу приймати душ, а потім одягатися.
— Бастіано.. – бачу його в кухні.
— Вже прокинулась?
— Так... Ти приготував нам сніданок? – перевожу погляд на стіл.
— Мг. Тости з беконом і молоком. – я сідаю за стіл. — Жалкуєш?
— Про що? – перепитую не розуміючи запитання.
— Про те, що знову відалась мені через контракт.
— Ні, - впевнено промовляю. — Бо це було моїм бажанням.
— Що? – дивиться на мене. І головне настільки приголомшено, ніби я сказала те, що в апріорі не може статись.
— Я хотіла цього, ясно? Думаєш я б поцілувала тебе перша якби не хотіла цього?
— Ти серйозно зараз? – продовжує пильно дивитися на мене.
— Так, Бастіано. – промовляю так само впевнено, як і раніше.
Він тільки посміхнувся, але його погляд однозначно більше говорить. Здається йому це потрібно було почути. Почути, що я теж цього хотіла. Що я з ним не лише через контракт.

Після сніданку я починаю писати конспекти до пар. Не встигаю написати всі, але дещо все-таки написала.
— Виходь, ми вже будемо їхати. – Заходить Бастіано в кімнату, беручи зі тумби якісь документи.
— Так, гаразд. Вже йду.
Всю дорогу їхали в тиші, лише декілька разів погляд Бастіано пересувався на мене.
В коледжі, приблизно на парі другій, мені приходить сповіщення.
Бастіоно Антонеллі: Сьогодні у вечері ми поїдемо до мого друга, на три дні. Тому склади собі і мені речі. Нічого не забудь! Будь готова до семи, прошу тебе Дженні.

Що! До його друга, на три дні! Я. Не готова! До того ж я не хочу! Але хіба хтось питав чого хочу я? Хоча познайомитися з тих, хто є його другом було б цікаво.
Вдома збираю речі йому і собі. Якщо собі я знала, що брати, то йому ні. Наклала, що небудь. До семи я вже була готова та чекала в низу на нього.
— Готова?
— Так, ми вже їдемо?
— Так.
Він забирає сумки та садовить мене в машину.
— Що це за друг? – порушую тишу в машині.
— Його звати Антуан, він приїхав до Франції через заповіту батька. Можна сказати ми разом виросли з ним. Тому вирішив зустрітись з давнім другом.
— Через заповіт батька? – перепитую я.
— Ага. Він зможе отримати гроші та компанію лише якщо в нього буде спадкоємець від якоїсь там Барбари Грізма́нн. Я лише знаю, що вона переїхала до Франції коли була підлітком. Після розлучення батьків. Мати забрала її до себе на батьківщину. А також відомо що її батько був близьким другом батька Антуана. – розповідає мені Бастіано.
— Він вже її знайшов?
— Ще ні. Точніше він вже знає де вона живе. Просто ще не зустрічався з нею. Він хоче зустрітися зі мною, а потім зайнятися вже справою, що стосується Барбари.
— Зрозуміла...