Дівчинка для мафіозі

1 глава: Належу тирану

Заходжу в дім, відразу помічаю як всі насторожені. Моя мама зазвичай дуже тиха та врівноважена. Її дуже важко вивести не емоції. Зазвичай, коли в нас відбувається якісь непорозуміння, вона є тою, хто підходить до цього питання з холодною головою. А тут кричить, ще трохи та плакати почне.
— Мамо? Що сталося? Чому ти плачеш - засипаю її питаннями. Торкаючись її руки.
— Доню, твій батько...твій батько. - вдихає повітря. — Він, він продав тебе. - вдихає, хапаючись за мою руку. Немов відчуває, що є ледве стою на ногах.
— Що? - нервово перепитую. — Як продав? Про що ти взагалі? - майже кричу від нервів.
— Твій батько був винен Бастіонну Антонеллі двадцять три міліонна євро. - пояснює мама. — Сьогодні в ранці він приходив за грошима, але в Жерари не було таких грошей. І, тоді він запропонував тебе як оплату. - майже плачучи говорить мама. А в голові крутиться призвіще «Антонеллі». Антонеллі - італійська мафія!
— Що ти цим хочеш сказати мамо? - запитую очікуючи найгіршої відповіді.
— Тепер Бастіан може робити з тобою і з твоїм тілом те, що йому заманеться! - кричить розлючено батько. — І в тебе немає права відмовити йому в чомусь. Коротше кажучи, твоє діло задовільнити його, бо якщо цього не станеться страждатиме твоя мати!
— Що? - кричу, бо не витримаю говорити нормально. Немов лишаючись землі під ногами.
— Ми вже підписали контракт, шляху назад немає. Твої речі вже зібрано. Я зателефоную йому, він тебе сьогодні забере. І, дорогенька, пам'ятаю: твоя ціль задовільнити його! - повертається батько та йде до іншої кімнати.
— Мамо, мамочко. Я проти. - благаю щоб вона хоча б щось зробила.
— Пробач. Доню пробач. Я нічого не можу зробити. - покидає мене та йде до себе в спальню.
Я залишаюся в залі сама на одиниці. Мене всю трясе від того всього, що тільки почула.

Що означає: ти повинна його задовільнити? Що взагалі відбувається? Чому саме я повинна відповідати за це? Чому саме цьому чоловікові? Він же мене вб'є за не послух!

Мої думки перериваються коли в залу заходять троє чоловіків. Всі вони одягнуті в чорні костюми. Виглядають вони солідно. Але при цьому викликають страх.
— Дженні Коттон? - звертається до мене один із чоловік.
— Так... - невпевнено відповідаю. Кліпаючи мокрими від сліз очима.
— Ми приїхали за вами, їдемо з нами. Вас вже чекає містер Антонеллі. - підходить до мене той чоловік.
— Але...я.. - не встигаю договорити як вони хапають мене за руку та ведуть до машини.
— Я навіть не попрощалася з батьками. - Роблю декілька спроб вибратись, але все марно.
— Вони відмовилися з вами прощатися. - Безсердечно виливає на мене правду.
Що означає: відмовилися? Я ж їхня донька врешті решт! Хоча б заради вихованості мали обійняти перед тим, як відавати в лапи тирана.

Я перестала спротивляться. Ми їхали близько години. За всю дорогу ми навіть не говорили, а провели в тиші. Це звісно добре, але ця тиша нереально мене насторожувала.
Ми приїхали до нереально красивого маєтку. Мене провели в дім, через красивий сад. В саду росли різні квіти та дерева. В домі мені сказали сидіти в залі на дивані та чекати.
Троє чоловіків вийшло на вулиці, залишивши мене саму в цьому домі. Чекала близько двадцяти хвилин, як з другого поверху спустився він, Бастіано Антонеллі. Чоловік, якому я належу не по своїй волі. Той про кого говорять, як про тирана та без сердечного вбивцю. Один із самих впливових і успішним італійських мафіозі. Хоча поговорюють, що у Франції він веде виключно легальний бізнес. Та багато є тих, хто говорять, що це прикриття всього лиш.
— Ну привіт, Дженні. - з нотками сміху промовив до мене. — Твій батько сказав, що ти незаймана.
— Що? - тихо промовляю, ледь чути. Його погляд викликає легке тремтіння по всьому тілі.
— Завтра ти станеш по закону місіс Антонеллі. А сьогодні,- проводить по моєму тілі погляд. — ми трошки порозважаємось з тобою. - Затримує погляд нижче мого живота.
— Що? - роблю крок назад і падаю на диван. Бастіано через декілька секунд вже нависає наді мною.
— Не бійся, тобі сподобався. - нахиляється та цілує мене.
Я роблю декілька спроб вибратись, та все дарма. Він тримає мене настільки сильно, що навіть поворухнутися не можна.
— Не надійся, що я тебе відпущу. - його рука занурюється під кофту, стискаючи мою талію.
— Прошу тебе, відпусти мене.. - майже плачучи благаю його нічого мені не робити.
— Без проблем красуня, піду зателефоную твоїй мамі, щоб збирала свої речі. - відходить від мене. Дістаючи телефон з карману.
— Ні, не треба. - встаю з дивану і йду до нього. — Я згодна.
Скидаю з себе футболку, залишаючись в ліфі. Серце б'ється скажено. Бастіано відкладає телефон, дивлячись на мене. Його погляд такий холодний. А на обличчі єхидна посмішка та неприхована перемога.