Дівчинка для мафіозі

2 глава: Перші непорозуміння з тираном

— Правильний вибір. – холодно торкаючись до мого тіла.
Його губи цілують моє тіло. Починаючи з обличчя, закінчуючи трохи нижче талії. А я просто лежу на дивані, без будь-яких рухів. Очі наповнилися сльозами і ще трохи і, я не зможу себе стримувати. Так противно мені ще не було ніколи. Від розуміння, що я маю стерпіти. Стерпіти все те, що має зараз статися. Мені просто потрібно вимкнути емоції і потерпіти.
— Довго будеш грати в жертву? – промовляє Бастіано, тим самим перериваючи мої думки.
Його очі дивились прямо на мене. Наші погляди зустрілись і стало дуже холодно. В його очах чудово видно було злість та роздратованість. А можливо навіть й ненависть.
— Пробач. – тихо вимовляю тому, що страшенно боюсь його реакцію.
Він відходить від мене. Та хватає в руки стакан, кидаючи його в стінку. Стакан розбивається на дрібненькі частинки. А я притуляюсь до себе ще сильніше. На всяк випадок прикриваю руками голову, боячись, що наступний буде графін з водою, який вже полетить в мене.
Та на моє полегшення Бастіано залишає мене одну в залі. Підіймаючись по сходах, стискаючи кулаки.
Після декількох хвилин роздумів я підхожу та підіймаю футболку. Що весь цей час валялась на землі. Натягаючи її на себе сідаю назад на диван. 

Бастіано

Я заходжу в спальню щоб заспокоїтись. Дженні дуже роздратувала мене своєю реакцією. Її можна зрозуміти, батько продав її, як якусь річ. Навіть не запитавши чого хоче вона. Впевнений в неї були свої мрії на життя. А тепер вони зруйновані. Але вона сама сказала, що згодна. Навіть якщо лише через те, що любить матір, але вона згодилась. Раз згодилась немає права плакати ніби я її примушую до цього.

Через годину я спускаюсь до зали. Бачу як спить Дженні на дивані, обіймаючи себе руками. Здається вона плакала, бо обличчя виглядає дуже заплаканим. Беру її на руки та несу до спальні. Кладу на ліжко, а сам йду приймати душ.
Ранок настає дуже швидко, а сліпуче сонце є підтвердженням цього. Дженні спить в моїх обіймах, навіть не догадуючись про це. В неї дуже красиве обличчя, виглядає такою милою коли спить.
На годиннику вже дев’ять, тому я вирішую залишити в ліжку Дженні саму. А сам приймаю душ та збираюсь на роботу. Перед тим як піти залишаю записку.

« Я знаю, що одного разу, ти опинишся в тому місці, про яке мріяла, ти озирнешся назад на цей період свого життя і відчуєш таку радість за те, що ти трималася і не здалася.
До речі, в холодильнику є куриця гриль, ти можеш її розігріти та поїсти. Або ж використати продукти з холодильника та щось собі приготувати.
До зустрічі....
Бастіано Антонеллі»
Не до кінця і сам розумію, навіщо писав слова втіхи. Напевно мені просто хочеться, щоб вона швидше звикла до мене. Та й, щоб зрозуміла колись, що це саме те місце, яке зробить її бажаною. До того ж в мене немає цілі зламати її та довести до депресії.

Дженні

Прокинулась я близько дванадцятої години дня. Власника дому вже не було. Зразу побачила записку, що лишилась біля моєї тумби. І зрозуміло, що взялася читати її. Не зрозуміла до чого тут солодкі слова підтримки. Але як говорять: менше знаєш, ліпше спиш. От і я про те, чим менш знаю, тим краще мені. А ось поїсти я не проти, з вчорашнього дня нічого не їла, так і заснула голодна.
На кухні я дістала з холодильника курицю, яку потім підігріла в мікрохвильовці. І сіла за стіл їсти. Куриця була дуже смачною, або ж це я була занадто голодною.
Після сніданку, чи ж обіду, я думала про те чим себе зайняти. В чужому домі я місця знайти собі не могла.
Ходила, то сюди, то туди. Іноді думала можливо втекти поки його немає, туди де мене ніколи не знайдуть. Але якщо я втечу, то мене й шукати не будуть. Просто заберуть мою маму та продадуть в якесь рабство. Досі не розумію як батько міг так вчинити з нами. Невже сім’я для нього взагалі нічого не значила?
О вісім годин вечора додому повернувся Бастіано. Я зразу проаналізувала його настрій, в нього він був нормальний нібито. Але очі залишалися таким холодними, як і вчорашнього вечора.
— Привіт, як провела день? Тобі напевно скучно було самою тут. – зразу почав розмову.
— Так. Весь день не знала чим себе зайняти. – Чесно признаюсь, не бачачи змісту брехати, погляд направляю на підлогу.
— Ну на вечір тобі не потрібно нічого вигадувати тому, що все вже давно вирішено. – Приближається до мене.
— Стій! – зразу викрикую. — Я б хотіла поговорити про умови наших відносин.
— Умови? Відносин? – говорить так ніби й гадки немає про, що я говорю. А потім на обличчі з'явиться єхидна посмішка.
— Так, я навчаюсь на фешен дизайнера. Я б хотіла продовжити навчання не дивлячись ні нащо. Ти ж не проти? – Говорю про те, що мене дуже турбує.
— Звісно не проти. Твоє життя продовжується майже в тому самому порядку як і раніше. Просто тепер ти моя. – Посміхається так щиро, ніби в цьому немає нічого страшного. Та найбільш страшне в цьому всьому те, що мені здається його посмішка дуже красивою та привабливою.
— Гаразд... Ти вчора, до речі, говорив про те, що ми... – не встигаю договорити як він мене перебиває.
—Так, я говорив, що ти станеш сьогодні моєї дружиною по закону. - дивиться на годинник. - Ми ще встигаємо. Поїхали. – Бере мене за руку.
— Що, зараз? – перепитую, бо невпевнена в його словах.
— Так. Місіс Антонеллі.