Поцілуй мене на добраніч

І

Вона сиділа на широкому підвіконні , схиливши голову на свої коліна спостерігала як за бездоганно-чистим вікном вирувала сіра метушня. Всі кудась спішили, заклопотані в свої проблеми. Вони незважали на холодний і противний дощ, а все кудась йши. Заглянувши в їхні очі можна було побачити пустоту, темну і неосяжну. Драматизму цим спостереженням добавляли темні і неясні обриси птахів, які ринули кудись вдалечінь.

В кімнаті було світло і просторо. На ліжку лежала її улюблена книга "Мені тебе обіцяли", яку вона напевно уже знала на пам'ять, поруч лежало і муркотіло маленьке кошенятко, яке добавляло цій кімнаті домашнього тепла. Атмосфера була напружена, по телевізору розповідали про шось неважливе, таке неважливе для неї. На душі було так тяжко... Ледве стримуючи сльози, вона зробила пару ковтків чаю, відчай душив її з середини, немов величезний удав.
"Він не виходить на зв'язок уже декілька днів" - говорила вона собі і в соте пролистувала журнал викликів на телефоні. Паніка і страх огортали її до кісток. "Невже загинув?Ні! Не думай про це! Ти ж просила Бога ,так багато раз, просила... Цього не може бути! Тільки не з ним!.. Так, візьми себе в руки... " Зробивши глибокий ковток повітря Юля пішла одягатись, так як вже запізнювалась на роботу.

По дорозі вона не могла ні про шо думати, йшла по напівпустих вуличках, в навушниках грали сумні пісні від яких її очі стали вологими. З усіх сил вона старалась не плакати, але в пам'яті зринав той останній спогад з ним. Він стояв в формі на плацу з іншими хлопцями, такий високий, красивий і мужній. Його чорне волосся було видно з-під темно-зеленого берету. Лице було блідого відтінку, воно було сумне і стривожине. В очах кольору смарагду виблискувала скупа сльоза. В руках у нього був автомат, який він стис від хвилювання. Йому так підходила військова форма...

Тут Юля почула сигнал машини. Вона так поринула в ці спогади що ледь не потрапила під машину. Крик водія її трохи привів в тяму і вона швиденько перебігла дорогу.

На роботі було скучно. Юля працювала рецепціоністом в одному з найбільших готелів міста. Сезон якраз закінчився і як на зло не було людей, вона не мала на шо переключити свою увагу. Перебираючи документи вона знов окунулась в спогади.

На плацу зібралось багато людей: знайомі ,друзі, родичі цих молодих патріотів. Вони розмахували прапорами і кричали "Повертайтесь живими!". В цей час високий дядько в орденах проголошував якусь промову. Після священник благословив хлопців, серця всіх рідних стиснулись і почали шалено битись в грудях. Лячно було не тільки молодим хлопчинам, переживали всі.

Максим стояв напів живий, полядом він шукав її, єдину людину яка в нього залишилась, Юлю.
- Дівчино, ви взагалі чуєте мене? - пролунало раптово.
Вона аж підстибнула від неочікування чогось подібно. Піднявши голову вона побачила розлюченого клієнта, який був чимось дуже невдоволений. Після довгого монологу чоловіка вона сказала, що зараз все налогодить.

День був дуже довгий і напружений, але Юлі було не до цих проблем. Прийшовши додому вона просто ринула на ліжко, почуття страху і тривоги непокидали її. Всі сили вона потратила на відганяння всіх поганих думок і спогадів. Від моральної перевтоми очі самі по собі закрились і вона нарешті заснула...